Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.
На шляху до Родриґеса
Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.
Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли почався приплив.
Учора ввечері я ходив по набережній до пізньої ночі, вдихаючи запах мастила, шафрану, гнилих фруктів, який стоїть над базаром. Слухав голоси моряків на кораблях, вигуки гравців у наперстки, відчував також запах араки, тютюну. Піднявся на палубу і ліг долі, аби не спускатися в задушливий трюм, забитий мішками з рисом. Дивився на небо крізь снасті, що сповили щогли, поклавши під голову свою валізу. Боровся зі сном до півночі, дивлячись на захмарене небо, слухаючи голоси, рипіння зовнішнього трапу і звуки гітари вдалині. Ні про кого не хотілося думати. Лише Лаура знала про мій від’їзд, але вона нічого не сказала Мем. Вона не зронила жодної сльозинки, навпаки, її очі палали незвичним вогнем. Ми скоро побачимося, сказав я. Там, на Родриґесі, ми зможемо розпочати нове життя, у нас буде великий будинок, коні, дерева. Чи вірила вона мені?
Вона не хотіла, щоб я заспокоював її. Ти їдеш, ти від’їжджаєш, можливо, назавжди. Ти мусиш дійти до кінця у своїх пошуках, до кінця світу. Ось що вона хотіла сказати, коли дивилася на мене, але тоді я не міг її зрозуміти. Зараз я пишу для неї, аби сказати їй, як цієї ночі спиться на палубі Зети, серед канатів, голосів моряків і переборів гітари, на якій безуґаву виконували одну і ту саму креольську пісню. В якусь мить голос став гучнішим, можливо, здійнявся вітер, або співак у темному порту обернувся в мій бік.
Я заснув слухаючи пісню. Коли почався приплив, Зета безшумно підняла вітрила, плавно рушила по чорній воді до бистріні фарватеру, а я нічого так і не відчув. Спав на палубі, поряд з капітаном Бредмером, поклавши голову на валізу.
Коли прокинувся і озирнувся, засліплений сонцем, землі вже не існувало. Пішов на корму, сперся на облавок. Напружено вдивляюся в море, довгі хвилі щезають під корпусом корабля, залишаючи за собою шлейф із леліток. Як давно чекав я цієї миті! Серце ледь не вискочить, в очах стоять сльози.
Зета повільно нахиляється, коли надходить хвиля, потім випростується. Наскільки сягає погляд, скрізь лише воно — море з глибокими проваллями між хвилями, з піною на гребенях. Я слухаю, як шурхотить вода об облавок корабля, бачу, як його ніс розсікає хвилі. А ще є вітер, він надимає вітрила і гуде серед снастей. Я добре знаю цей гул, він так само гуде серед гілок високих дерев у Букані, це шум моря, яке прибуває, яке сягає навіть тростинових плантацій. Але я вперше чую його тут, тільки його, без перешкод, вільного, від одного краю світу до іншого.
Вітрила вщерть наповнені вітром. Зета йде в бейдевінд, і білі вітрила полоще вітер, ляскаючи згори донизу. На носі три видовжені, схожі на крила морського птаха, клівери, що наче тягнуть шхуну за виднокрай. Іноді після пориву західного вітру полотно вітрила опадає, потім, починаючи знизу, надимається великим пухирем і вибухає, наче від гарматного пострілу. Морський шум оглушує мене, світло засліплює. Але синь морська — над усе, глибока і темна синь, могутня, повна леліток. Вітер кружляє і п’янить, я відчуваю солоний смак бризок, коли хвиля накриває форштевень.
Уся команда на палубі. Це індійські та коморські моряки, інших пасажирів на кораблі нема. Всі ми відчуваємо сп’яніння від першого дня в морі. Навіть Бредмер, здається, відчуває його. Він стоїть на містку біля стернового, широко розставивши ноги, аби чинити опір бортовій хитавиці. Годинами не ворушиться, не зводить очей з моря. Попри сильне бажання, я не наважуюся ставити йому запитання. Мушу чекати. Несила відірватися, можна лише споглядати море і слухати шум вітру, ні за що у світі я б не спустився у трюм. Сонце нещадно пряжить палубу і темну морську воду.