Я всідаюся подалі, на краю гіка, який вібрує. Хвилі здіймають корму корабля, потім важко опускають її. Це дорога без кінця, вона розпросторюється за нами до самого виднокраю. Більше ніде нема землі. Є лише глибока вода, просякнута світлом, і небо, де хмари здаються нерухомими прозорими димами, породженнями виднокраю.
Куди ми йдемо? Якраз про це я збирався запитати у Бредмера. Вчора він нічого не сказав, був мовчазний, ніби обмірковував щось таке, про що не хотів казати. До Мае, можливо до Аґалеґа, це залежить від вітру, сказав мені стерновий, старий чоловік з теракотовою шкірою і світлими очима, що незмигно дивляться на вас. Зараз, не змінюючись, дме стійкий зюйд-зюйд-ост, і ми тримаємо курс на північ. Сонце світить у корму Зети, здається, що його сяєво, а не вітер наповнює вітрила.
Чари нового дня тривають. Чорні матроси й індуси стоять на містку, біля фок-щогли, учепившись у снасті. Зараз Бредмер сидить у своєму кріслі позаду стернового, дивиться прямо перед себе на горизонт, ніби звідти справді має щось з’явитися. Але є лише хвилі, що котяться до нас, штовхають корпус корабля і ховаються під ним, вони схожі на звірів з піднятою головою і переливчастим гребенем. Озираючись, я бачу, як вони втікають, ледь розрізані лезом кіля, на інший край світу.
Мої думки біжать у ритмі хвиль. Мені здається, що я вже не той, яким був, що вже ніколи не стану таким, як був. Море віддаляє мене від Мем і Лаури, від Форест-Сайда, від усього того, чим я був колись.
Який сьогодні день? Здається, що я завжди жив тільки тут, на кормі Зети, дивлячись на морську гладінь за облавком, слухаючи її дихання. Мені здається, що все пережите у Форест-Сайді після нашого вигнання з Букана, у Королівському коледжі, потім у конторі W.W. West — все це було лише сном, і що варто лише розплющити очі і подивитися на море, щоб усе це щезло.
У шумі вітру і хвиль я чую, як у мене всередині якийсь голос безнастанно повторює: море, море! Голос той заглушує всі інші слова, всі думки. Вітер, що жене нас до горизонту, інколи змінює напрямок, намагаючись перекинути корабель. Я чую ляскання вітрил, завивання вітру серед снастей. Вони — ті самі слова, які впливають на мене, які віддаляють мене від берега. Земля, на якій я жив увесь цей час, де вона зараз? Вона стала зовсім маленькою, схожою на загублений пліт, а Зету тим часом вітер і світло штовхають уперед. Десь в іншому вимірі плаває та маленька земляна кулька, що заблукала серед блакитного безмежжя.
Я настільки захопився спогляданням моря і неба, кожної темної заглибини між хвилями, лез бурунів, що розступаються, так дослухаюся до шуму води під форштевнем, що не помічаю, як члени екіпажу пішли снідати. До мене підійшов Бредмер. Подивився, все ще з тим самим глузливим блиском у своїх чорних очах.
— Отже, пане? Морська хвороба зіпсувала вам апетит? — запитав він англійською.
Я одразу підвівся, аби показати йому, що я цілком здоровий.
— Ні, пане.
— Тоді ходімо снідати. — Це пролунало, як наказ.
Ми спустилися в трюм. Усередині корабля стояла задушлива спека, у важкому повітрі витали запахи кухні і товарів. Попри відчинені ілюмінатори, було темно. Нутро корабля — лише великий трюм, центральна частина якого була заставлена ящиками й упаковками з товарами, задня частина була зайнята матрацами, де прямо на підлозі спали матроси. Під переднім ілюмінатором кок-китаєць роздавав пайки рису-карі, який він зварив на старій спиртовій плитці, і наливав чай з великого олов’яного чайника.
Бредмер присів по-індійському, обпершись спиною об брус, я сів, як він. Кок дає нам по повній поливаній мисці рису і по дві кварти обпікаючого чаю.
Ми мовчки їмо. У напівтемряві я розрізняю індійських матросів, що сидять, як я, і п’ють свій чай. Бредмер їсть швидко погнутою ложкою, наче паличкою, запихаючи собі в рот рис. Рис — жирний, плаває у рибній юшці, але соус карі такий міцний, що ледве відчуваєш смак їжі. Чай обпікає губи і горло, але тамує спрагу від переперченого рису.
Коли Бредмер доїв, він підвівся і поставив миску і кварту на підлогу біля китайця. Підіймаючись східцями на місток, він вийняв з кишені дві дивні цигарки, скручені з іще зеленого, згорнутого у рурку листя тютюну. Я взяв одну з цигарок і припалив її запальничкою капітана. Ми піднялися один за одним і знову опинилися на палубі під шаленим вітром.
Після кількох хвилин, проведених у трюмі, світло мене так сильно засліплює, що очі починають сльозитися. Навпомацки, майже зігнувшись під гіком, дістаюся до свого місця на кормі, сідаю біля своєї валізи. Бредмер повернувся у своє крісло, пригвинчене до палуби, дивиться в далечінь, не розмовляючи зі стерновим, палить свою цигарку.