Мені подобається, коли він говорить про острів Святого Брендона, тому що він каже про нього як про рай. Він любить те місце, завжди туди повертається у думках і мріях. Він знав багато островів і портів, але тільки туди ведуть його морські дороги. «Якось я повернуся туди, щоб там померти. Там вода така блакитна і така прозора, як у найчистішому водограї. В лаґуні вона прозора, така прозора, що ви пливете по ній на своїй пірозі і не бачите її, наче ви ось-ось здійметесь вгору і полетите над глибинами. Навколо лаґуни є багато островів, гадаю, близько десяти, але я не знаю їхніх назв. Коли я вперше висадився на Святому Брендоні, мені було сімнадцять років, я ще був дитиною, яка щойно втекла із семінарії. Тоді мені здалося, що я потрапив у рай, і навіть зараз я думаю, що саме там був рай земний, коли люди ще не знали гріха. Я дав островам назви, які захотів: там був острів „підкови“, острів „обценьок“, „острів-король“, не знаю чому. Я прийшов туди на рибальському човні з Мороні. Люди прийшли туди, аби вбивати, аби грішити, наче вони хижаки. У лаґуні були всі риби, починаючи від сотворіння світу, вони повільно і без страху плавали навколо нашої піроги. А морські черепахи дивилися на нас, наче на світі не було смерти. Морські птахи кружляли тисячами… Сідали на місток корабля, на реї, аби подивитися на нас, гадаю, до нас вони ніколи не бачили людей… Тоді ми почали вбивати їх». Стерновий розповідає, його зелені очі сповнюються світла, обличчя обернене до моря, наче він усе те бачить. Я не можу стриматись і дивлюся туди, куди й він, за виднокрай, на той атол, де все чисте, наче в перші дні після створення світу. Капітан Бредмер затягується цигаркою і каже «пхум-хум», наче людина, яка дозволила, аби їй розповіли казку. Позаду нас два чорні матроси, один з яких родриґець, слухають, до пуття не розуміючи, про що йдеться. Стерновий розповідає про лаґуну, якої він більше ніколи не побачить, тільки у день своєї смерти. Розповідає, як рибалки на тих островах будували собі коралові хижі на час полювання на черепах і під час ловлі риби. Про бурю, яка повертається щороку, вона така жахлива, що всі острови зникають під водою, бо вона змітає всі ознаки земного життя. Щоразу море змиває усе, тому ці острови завжди нові. Але вода у лаґуні залишається доброю, прозорою, там живуть найкращі риби у світі і розумниці-черепахи.
Голос у стернового лагідний, коли він розповідає про острів Святого Брендона. Мені здається, що я опинився на цьому кораблі, який прямує безкраїм морем, для того, аби чути його.
Море приготувало для мене цю таємницю, цей скарб. Я маю це яскраве світло, я жадаю цієї барви морських глибин, цього неба, цього безмежного виднокраю, цих безкінечних днів і ночей. Я мушу навчатися від них, отримати ще більше знань. Стерновий розповідає про плоскогір’я Мису, про бухту Антонжіля, про арабські фелюґи, що нишпорять уздовж африканських берегів, про піратів з Сокотри чи Адена. Мені дуже подобається його мелодійний голос, його чорне обличчя, на якому сяють очі, його висока постать, що стоїть перед колесом стерна, поки він скеровує наше судно у безвість, і все змішується з шумом вітру серед вітрил, з бризками, які спалахують веселкою щоразу, як форштевень розбиває наступну хвилю.