Щодня пополудні, коли день наближається до завершення, я — на кормі корабля, дивлюся на сяючий бурун. Мені подобається ця мить, коли все спокійне, і місток порожній, крім стернового і матроса, який стежить за морем, там нікого нема. Тоді я думаю про землю, про таких далеких і самотніх Мем і Лауру у Форест-Сайді. Бачу темний погляд Лаури, коли я їй розповідаю про скарб, золоті прикраси і коштовні камінці, сховані Невідомим корсаром. Чи ж чула вона мене? Її обличчя було спокійне і замкнуте, а в глибині очей горіло дивне полум’я, якого я не розумів. Саме його я хочу зараз побачити в безмежному погляді моря. Мені потрібна Лаура, я хочу згадувати про неї щодня, тому що знаю — без неї я не зможу знайти того, що шукаю. Вона нічого не сказала, коли ми прощалися, була ані сумною, ані веселою. Але коли дивилася на мене на вокзальному пероні в Курепіпе, мені ще й зараз ввижається те полум’я в її очах. Потім вона відвернулася, пішла ще до від’їзду потяга, я бачив, як вона іде серед юрби дорогою на Форест-Сайд, де її чекає Мем, яка ще нічого не знає.
Заради Лаури я хочу пригадати кожну мить мого життя. Заради неї я опинився на цьому кораблі, що все далі й далі йде від берега. Я мушу подолати долю, яка вигнала нас з нашого будинку, яка всіх нас зруйнувала, яка вбила батька. Коли я відчалив на Зеті, мені здалося, що я щось розірвав, що зруйнував наше коло. Отож, коли я повернуся, все зміниться, все оновиться.
Так я думаю, і шаленість світла проникає в мене. Сонце торкається виднокраю, але ніч на морі не приносить тривоги. Навпаки, на цей світ на воді, єдиними живими істотами якого є ми, опускається ніжність. Небо покривається золотом і пурпуром. Море, таке темне під сонцем у зеніті, зараз спокійне і легке, воно схоже на фіолетовий дим, що змішується з хмарами на виднокраї і ховає в ньому сонце.
Я слухаю співучий голос стернового, який, певно, розмовляє сам із собою, стоячи перед стерном. Поруч із ним крісло капітана Бредмера порожнє, в цю годину він усамітнюється у своєму кубельці, аби поспати чи щось записати. У низькому світлі сутінок висока постать стернового вирізняється на тлі величних вітрил і здається неземною, як і мелодійне звучання його оповідань, які я сприймаю не розуміючи. Настає ніч, я думаю про міфологічну постать Палінура[21] чи про Тіфіса[22] на кораблі Арґо, чиї слова я не забув, коли з приходом ночі він намагається заспокоїти своїх спільників: «Титан вступив у незаплямовані хвилі, аби свідчити про годину. Тоді, серед ночі, вітер почав дужче підганяти вітрила, і впродовж тих мовчазних годин корабель ішов швидше. Мій погляд не встежить за зірками, які покидають небо, аби заховатися в морі, вже зник Оріон, а Персей стримує гнів хвиль. Але мій поводир — це той змій, що своїми кільцями сповиває сім зірок, він завжди летить і ніколи не ховається». Вголос я переказую вірші Валерія Флакка[23], які колись читав у бібліотеці батька, щоб ще на мить відчути себе на облавку корабля Арґо.
Пізніше, в тиші сутінок, члени екіпажу підіймаються на палубу. Всі вони з оголеними торсами, ледь дме теплий бриз, вони палять, балакають чи, як я, дивляться на море.
З першого дня мені кортить потрапити на Родриґес, там мета моєї подорожі, однак зараз мені не хочеться, щоб ця година закінчувалася, я хочу, щоб Зета, як Арґо, вічно пливла по спокійному морю, так близько від неба, з вітрилом, напоєним сонцем, схожа на полум’я на вже нічному виднокраї.
Заснувши у трюмі, на своєму місці біля скрині, я прокинувся від задухи і запеклої метушні тарганів і пацюків. Комахи гудуть у важкому повітрі, від темряви їхній гул ще більше непокоїть. Треба на ніч закривати обличчя носовою хустинкою, якщо не хочеш, щоб одна із цих потвор всілася прямо на обличчя. Пацюки обачніші, але й більш небезпечні. Якогось вечора гризун вкусив одного чоловіка за руку, коли той завадив пацюкові у пошуках їжі. До рани потрапила інфекція, незважаючи на ганчірку, яку капітан Бредмер просякнув аракою, аби полікувати чоловіка, зараз я чую, як він марить на своєму матраці. Блощиці і воші теж не дають і хвилини перепочинку. Щоранку ми чухаємо численні нічні укуси. Першої ночі, яку я провів у трюмі, я зазнав нападу цілої армії блощиць, через це я вирішив відмовитися від матраца, який мені виділили. Відсунув його вглиб трюму і сплю тепер на голих дошках, загорнувшись у стару кінську попону, яка рятує мене від спеки, від смороду поту і розсолу, якими просякнуті ці нужденні лігвища.
21
Палінур — стерновий Енея, який, заснувши на вахті, впав у море, його викинуло на берег, де його вбили дикуни. Під час відвідин Аїду, потойбічного світу, Еней зустрічався там з ним.
23
Гай Валерій Флакк — римський поет І ст. нашої ери. Його єдиний твір, який дійшов до наших днів, — незакінчена епічна поема «Арґонавтика», написана як наслідування Верґілія.