— Айооо!
Але капітан мовчки сидів у своєму кріслі, мружачи очі, зі своєю незмінною зеленою цигаркою у кутику рота. Цей чоловік здатен піти на дно зі своїм кораблем, не підводячись з крісла.
Тепер я пильную. Стежу за вітром і хвилями, і коли вони надто напирають, я здаюсь і обертаю колесо стерна. Мені здається, що я ще ніколи не був таким сильним, таким вільним. Стоячи на розпеченому містку, розчепіривши пальці, аби краще триматися, я відчуваю могутній тиск води на корпус, на штурвал. Відчуваю вібрацію хвиль, що вдаряють у ніс корабля, пориви вітру в вітрилах. Нічого подібного я раніше не знав. Це затьмарює все — землю, час, я — серед чистого майбутнього, і воно довкола мене. Майбутнє — це море, вітер, небо, світло.
Довго, можливо, кілька годин, я стою перед стерном у центрі вихорів з вітру і води. Сонце обпікає мені спину, потилицю, сідає ліворуч від мене. Зараз майже торкається виднокраю, заливає своїм вогняним золотом море. Я настільки зливаюся з рухом корабля, що відчуваю кожну повітряну яму, кожну заглибину серед хвиль.
Стерновий поруч мене. Мовчки дивиться на море. Я розумію, що йому знову кортить стати до керма. Я хочу ще трішки насолодитися цією миттю, аби відчути, як корабель долає вигини хвиль, як на мить затримується на гребені, аби знову віднайти напрямок вітру, що тисне на вітрила, і продовжити свій шлях. Коли ми біля підніжжя хвилі, я роблю крок убік, не відпускаючи колеса стерна, а чорна рука стернового вже тримає важіль, із силою стискаючи його. Коли він не за стерном, цей чоловік ще більший мовчун, ніж капітан. Але варто тільки його рукам торкнутися важелів колеса, як у ньому відбувається дивна зміна. Він наче стає кимсь іншим, більшим, міцнішим. Його худе обличчя, обпечене сонцем, немов виліплене з базальту, набирає якогось особливого, урочистого виразу. Очі сяють, стають живими, і все його обличчя виражає щастя, яке я вже спроможний зрозуміти.
Тоді він своїм співучим голосом читає вітрові безкінечні монологи. Про що він розповідає? Зараз я сиджу на містку ліворуч від стернового, а капітан Бредмер продовжує палити у своєму кріслі. Не до нього й не до мене звертається стерновий. Розмовляє сам з собою, як інші співають чи насвистують.
Він знову розповідає про острів Святого Брендона, на який жінкам заборонено ступати. Він каже: «Одного дня молода дівчина захотіла зійти на острів Святого Брендона, молода чорна дівчина з Мае, висока і гарна, їй було ледве шістнадцять, гадаю. Оскільки вона знала про заборону, то попросила свого нареченого, юнака, який працював на риболовецькому човні, вона йому сказала: „Будь ласка, візьми мене з собою!“ Спочатку він не хотів, але вона казала: „Чого ти боїшся? Ніхто не дізнається, я переодягнуся хлопчиком. Ти скажеш, що я твій менший брат, ось так“. Тоді він нарешті погодився, а вона переодяглася в чоловічий одяг, вбрала старі штани і велику сорочку, підстригла волосся, а оскільки вона була висока і худа, інші рибалки прийняли її за хлопчика. Тоді вона з ними пішла на човні до острова Святого Брендона. Під час плавання нічого не сталося, вітер був лагідним, наче дихання, і небо було дуже блакитним, і човен дістався Святого Брендона за тиждень. Ніхто не знав, що на човні була жінка, окрім, звісно, нареченого. Але інколи вечорами він з нею тихо розмовляв, він їй казав: якщо капітан дізнається про це, він розгнівається і прожене мене. Вона йому відказувала: „Як він знатиме?“
Тоді корабель зайшов у лаґуну, в ту, де гарно, як у раю, і чоловіки почали ловити великих черепах, які були такі спокійні, що дозволяли брати себе, не намагаючись утекти. Доти теж нічого не сталося, але коли рибалки висадилися на одному з островів на ніч, здійнявся вітер і море оскаженіло. Хвилі перекочувалися через рифи і затоплювали лаґуну. Всю ніч ревіла жахлива буря, і море затопило скелі на островах. Люди покинули свої хижки і рятувалися на деревах. Вони просили Діву Марію і всіх святих, аби вони їх захистили, а капітан залементував, коли побачив, що його човен ліг на бік і хвилі ось-ось розтрощать його. Тоді надійшла висока хвиля, вища за інші, вона мчала на острови, наче дикий звір, і коли налетіла, то змила скелю, на якій знайшли прихисток чоловіки. Потім одразу настала тиша, сонце засяяло, а бурі наче й не було. Тоді всі почули лементування:
„Ой-ой-ой, братику!“ Це був молодий рибалка, який бачив, як велика хвиля забрала його наречену, адже взявши жінку на острів, він не послухався капітана, тепер він усе ще боявся капітанового гніву, ото ж плакав і приказував: „Ой-ой-ой, братику!“»
Коли стерновий доказав свою історію, світло на морі зробилося золотим, небо на виднокраї — блідим і порожнім. Настала ніч, ще одна ніч. Але у морі сутінки довгі, і я довго дивлюся, як згасає день. Чи тут такий самий світ, який я знав раніше? Мені здається, що я потрапив у інший світ, подолавши виднокрай. Цей світ нагадує світ мого дитинства у Букані, де владарював шум моря, у мене було враження, що Зета йшла у зворотному напрямку, дорогою, яка стирає час.