Повечерявши, йду до своєї кімнати у кінці будинку і лягаю в ліжко. Незважаючи на втому, ніяк не можу заснути. Після всіх тих ночей у задусі трюму тиша цієї кімнати тривожить, я все ще відчуваю рух хвиль, які гойдають мене. Відчиняю вікно, аби подихати нічним повітрям. Вдихаю важкий запах землі, слухаю жаб’ячі співи, які тривожать ніч.
Знову хочеться опинитися серед морської пустелі, слухати шум хвиль під форштевнем і гул вітру серед вітрил, відчувати єдність повітря з водою, могутність порожнечі, чути музику забуття. Сидячи на старому розхитаному стільці біля відчиненого вікна, вдихаю запах саду. Чую голос Бредмера, його сміх, сміх хазяйки готелю. Здається, вони непогано розважилися… Однак яке це має значення! Здається, я так і заснув, поклавши голову на підвіконня.
Прямую через острів від його південного краю, де розташоване село. Острови-брати, які утворюють Аґалеґа, сполучаються між собою і, напевне, за своїми розмірами не перевищують частини суші, яка омивається Чорною річкою. Однак після днів, проведених на Зеті, де єдиною розвагою була прогулянка з трюму на палубу і з корми на ніс, вони здаються дуже великими. Я йду через плантації кокосів та інших їстівних пальмових, що вишикувалися наскільки сягає зір. Босий, просуваюся повільно, грузнучи в пухкій землі з піском, на якій земляні краби проклали свої ходи сполучення. Але мене непокоїть тиша. Тут більше не чути шуму моря. Лише шелест вітру в пальмах. Незважаючи на ранню годину (коли я вийшов з готелю, усі ще спали), важко тисне спека. На прямих доріжках серед плантацій нема нікого, й, якщо нема людського сліду серед усієї цієї геометрії, я можу дозволити собі припущення, що я на безлюдному острові.
Але, кажучи, що тут нікого нема, я помиляюся. Відтоді як я зайшов на територію плантацій, за мною стежать стривожені очі. З дороги на мене дивляться земляні краби, зрідка здіймаючи свої загрозливі клішні. У якусь мить велика маса крабів навіть перетинає мені дорогу, і я був змушений зробити великий гак, аби обійти їх.
Нарешті дістаюся північного краю плантацій. Тихі води лаґуни відділяють мене від острова-близнюка, який не такий пишний, як цей. На березі стоїть хижка, біля витягнутого на сушу човна старий рибалка лагодить невід. Підводить голову, аби подивитися на мене, знову повертається до своєї роботи. Його чорна шкіра блищить на сонці.
Я вирішив повернутися до села берегом, білопіщаним пляжем, який оточує майже увесь острів. Тут я відчуваю дихання моря, але більше не можу ховатися в тіні кокосів. Сонце так дошкуляє, що я змушений зняти сорочку, щоб нею загорнути голову і прикрити плечі. Коли дістаюся до краю острова, мені більше несила терпіти. Знімаю увесь одяг і впірнаю у прозору воду лаґуни. З насолодою пливу до коралових рифів, доки починаю відчувати течію холодної води і зовсім близький гуркіт хвиль. Затим повільно, майже не загрібаючи, повертаюся на берег. З розплющеними під водою очима дивлюся на різнобарвних риб, які втікають від мене, стежу також за тінями акул. Відчуваю насолоду від холодної течії, яка, йдучи з фарватеру, розганяє рибу і приносить віхті водоростей.
Коли виходжу на берег, одягаюся не просохнувши і босоніж іду по розпеченому піску. Неподалік помічаю гурт чорношкірих дітей, які збираються ловити каракатиць. Вони того ж віку, що й ми з Дені, коли блукали берегами Чорної річки. Діти здивовано витріщаються на цього «буржуя» в одязі у мокрих плямах, із сіллю у волоссі і на бороді. Можливо, вони приймають мене за потопельника? Коли я підходжу до них, вони втікають і ховаються в тіні кокосової плантації.
Перш ніж повернутися у село, обтрушую одяг і причісуюся, аби трохи ліпше виглядати. За рифами бачу дві щогли Бредмерової шхуни. На довгій кораловій дамбі вишикувалися барила з олією, що їх мають забрати на судно. Матроси на пірозі снують туди-сюди. Залишається перевезти ще близько п’ятдесяти барил.