Повернувшись до готелю, снідаю з капітаном Бредмером. Він сьогодні у гарному гуморі. Каже, що олію кінчають завантажувати пополудні, і що ми вийдемо в море завтра на світанку. Аби не чекати припливу, спатимемо на кораблі. Потім, на мій превеликий подив, заводить зі мною мову про мою родину, про батька, з яким він якось познайомився у Порт-Луї.
— Я дізнався про горе, яке його спіткало, про всі неприємності, про всі борги. Все це дуже прикро. Ви жили на Чорній річці, еге ж?
— У Букані.
— Так, за Тамарен Естейт. Я приїжджав до вас давно, ще до вашого народження. За часів вашого дідуся у вас був гарний білий будинок з чарівним садом. Ваш батько нещодавно одружився, пригадую вашу матір, зовсім юну жінку з чудовим чорним волоссям і гарними очима. Ваш батько був надзвичайно закоханий у неї, це був дуже романтичний шлюб. — Після мовчанки, додав: «Як прикро, що все так закінчилося, шкода, що щастя минуло». Він дивиться, як по той бік веранди у садочку хазяйнує чорна свиня, оточена галасливими курми. «Звичайно, шкода…»
Більше він нічого не каже. Наче жалкуючи, що висловив свої почуття, капітан підводиться, надягає капелюха і виходить з будинку. Я чую, як він розмовляє з хазяйкою готелю, потім він знову з’являється:
— Сьогодні ввечері пірога зробить останній рейс на берег о п’ятій, перед припливом. Будьте на дамбі о цій годині.
То був швидше наказ, ніж порада.
Стою на дамбі у призначений час, проблукавши цілий день на південному острові, від табору на східній точці і від шпиталю до цвинтаря. Мені не терпиться знову опинитися на борту Зети, аби йти до Родриґеса.
У пірозі, яка віддаляється від берега, мені здається, що всі люди відчувають те саме бажання вийти в море. Цього разу капітан сам керує пірогою, я сиджу на носі. Спостерігаю, як насувається лінія рифів, як, здіймаючи стіну піни, на рифи налітають довгі буруни. Серце перелякано калатає, коли ніс піроги здіймається вертикально. Мене оглушив гуркіт прибою, крики птахів, що кружляють. «Але-о!» — кричить капітан, коли відступає хвиля, і пірога під ударами восьми весел поспішає до вузького перешийка між рифами. Вона перестрибує хвилю, яка набігає. Але жодна крапля води не падає на пірогу! Тепер ми пливемо по глибокій блакиті до чорного силуету Зети.
Пізніше, на борту корабля, коли люди влаштовуються в трюмі, аби спати чи грати, я дивлюся в ніч. На острові світяться два вогні — це маяк на мисі. Потім земля згасає, зникає. Залишається лише небуття ночі і шум хвиль на рифах.
Як майже щовечора з початку цієї подорожі, я лягаю на палубі і, загорнувшись у стару попону, дивлюся на зірки. Вітер з моря, що гуде серед снастей, свідчить, що розпочався приплив. Я відчуваю перші вали хвиль, які проходять під судном, від них рипить корпус корабля. Якірні ланцюги зі стогоном скрегочуть. Зірки на небі непорушно блищать. Дивлюся на них уважно, шукаю тих, які знаю, наче сьогодні вночі вони своїм розташуванням збираються розкрити мені таємницю моєї долі. Скорпіон, Оріон, прозорий абрис Малої Ведмедиці. Над виднокраєм — корабель Арго зі своїм вузьким вітрилом і видовженою кормою, Малий Пес, єдиноріг. А особливо сім вогнів Плеяд, які цієї ночі нагадують мені чарівні ночі у Букані, їхні назви нам сказав батько, ми з Лаурою повторювали їх, як слова заклинання: Альціона, Електра, Майя, Атлас, Тайжет, Меропа… І остання, яку ми називали після деякого вагання, була такою маленькою, що ми не були впевнені, чи бачили її — Плейона. Мені і сьогодні подобається називати їх стиха, у самотності ночі, бо я знав, що вони з’являються й там, у просвітах між хмарами на небі Букана.
Уночі вітер змінив напрямок. Зараз він знову дме на північ, через що рух у зворотному напрямку стає неможливим. Капітан вирішив обігнати вітер, замість того щоб слухняно чекати його на Аґалеґа. Це мені байдуже повідомив стерновий. Чи дійдемо ми до Родриґеса? Це залежить від тривалости бурі. Завдяки їй ми дісталися до Аґалеґа за п’ять діб, але зараз мусимо чекати, поки вона дозволить розвернутися.
Я — єдиний, хто переймається маршрутом. Матроси ж продовжують жити і грати у наперстки, наче інших клопотів і не мали. Оце смак до пригод? Ні, це не він. Вони нікому не належать, вони не мають рідної землі, ось так. Їхній світ — це місток Зети, задушливий трюм, в якому вони сплять уночі. Я дивлюся на ці темні, обпечені сонцем і вітром, схожі на відполіровані морем камінці, обличчя. Як і вночі перед відплиттям, відчуваю незрозумілу приглушену тривогу. Ці люди належали іншому світові, іншому часові. Навіть капітан Бредмер, навіть стерновий з ними, з таких як вони. Їм байдуже, де вони, їм байдуже все те, чим переймаюся я. У них спокійні обличчя, а в очах — металева твердість моря.