Острів Мае — перед нами, на відстані двох миль. У гарячих півсутінках я розрізняю білі скелі на березі, невеликі гавані, піщані пляжі, дерева. Ми підходимо зі східного берега, аби залишатися під вітром до найвіддаленішої північної точки, минаючи два острівці, назви яких повідомляє Казимир: Зачаття, Терези, він сміється, тому що це жіночі імена. Обидва пагорби перед нами, їхні вершини ще освітлені сонцем.
Після острівців вітер слабшає, стає легким бризом, море набуває смарагдового кольору. Ми зовсім близько від коралових рифів, які прикрашає шлярка з піни. З’являються немов іграшкові, оточені кокосовими пальмами хатинки села. Казимир називає назви сіл: Гарна Тінь, Гарна Долина, Схил. Після свіжого морського вітру настає важка від спеки ніч. Коли підходимо до фарватеру з протилежного боку острова, вогні Порт-Вікторії вже горять. На рейді під захистом островів капітан Бредмер дає команду згорнути вітрила і стати на якір. Матроси вже збираються спускати на воду пірогу. Поспішають на берег. Я вирішую спати на палубі, загорнувшись у стару попону, на тому місці, де мені подобається, звідки я можу дивитися на зірки на небі.
Ми на облавку разом з чорношкірим стерновим і мовчазним коморцем. Мені подобається ця тиша, спокій. Ніч тиха, глибока, близька земля невидима, вона нагадує наче побачену вві сні хмару. Я слухаю, як під днищем хлюпають хвилі, чую ритмічний скрегіт якірних ланцюгів, навколо яких то в один бік, то в інший плавно обертається корабель.
Думаю про таких далеких зараз Мем і Лауру на іншому краю моря. Чи їх укриває така сама ніч, така ж лагідна ніч? Я спускаюся до трюму, аби спробувати написати листа, якого зможу відправити наступного дня з Порт-Вікторії. Намагаюся писати при світлі каганця. Але задуха нестерпна, стоїть спертий запах олії, гудуть комахи. На тілі, на обличчі виступає піт. Слова не приходять. Що я можу написати? Лаура попередила, коли я від’їжджав: напишеш лише одного листа, аби сказати: я повертаюсь. Вона така — все або нічого. Від страху не мати всього вона обрала ніщо, настільки горда.
Але якщо я не можу написати їй, аби сказати на відстані, яке тут усе гарне, під нічним небом, коли корабель без стерна і без вітрил стоїть на гладенькій воді рейду, про що писати на цьому забутому кораблі? Я складаю письмове приладдя і папір у скриню, зачиняю її на ключ і підіймаюся на місток, аби подихати. Чорношкірий стерновий і коморець сидять біля люка, палять і стиха розмовляють. Пізніше стерновий лягає на палубі, загорнувшись у простирадло, яке нагадує саван, очі залишаються розплющеними. Скільки років він не спить?
Шукаю човна, який доправить мене на Фреґат. Швидше цікавість, аніж справжній інтерес штовхають мене на цей острів, мій батько думав, що розпізнав його контури на мапі серед паперів, які мають стосунок до скарбу Корсара. Це й справді мапа Фреґата, вона допомогла йому зрозуміти, що мапа Корсара була навмисно зорієнтована на схід-захід і що треба було обернути її на 45°, щоб отримати справжні орієнтири острова.
Чорношкірий рибалка погоджується відвезти мене туди за три-чотири години залежно від сили вітру. Ми вирушаємо одразу, після того як я купив у китайця солоного печива і кілька кокосів, аби тамувати спрагу. Рибалка не поставив мені жодного запитання. У нього з провізії була лише стара баклага з водою. Він підняв вітрило на реї і закріпив його на довгому кормилі, як це роблять індійські рибалки.
Щойно ми перетнули фарватер, як одразу потрапили у потік вітру, і пірога полетіла, пірнаючи носом у бурхливе море. Ми будемо на Фреґаті за три години. Високе сонце в небі означає полудень. Сидячи на табуреті на носі піроги, я дивлюся на море і на чорну масу пагорбів, які віддаляються.
Ми йдемо на схід. На натягнутому, наче нитка, виднокраї я бачу інші острови, гори, блакитні, нереальні. Жоден птах не супроводжує нас. Рибалка стоїть позаду, спершись на довгий штурвал. Близько третьої ми справді опиняємося перед кораловою загатою Фреґата. Острів невеликий, без узвиш. Оточений піщаним берегом з кокосовими пальмами і кількома хижами рибалок. Ми долаємо фарватер і причалюємо до коралової дамби, на якій сидять троє чи четверо рибалок. Діти купаються, бігають голяка на березі. Неподалік, захований серед зелені, стоїть занедбаний дерев’яний будинок з верандою і видніється плантація ванільних ліан. Рибалка каже, що то плантація пана Саві. Це справді прізвище однієї родини, якій належали деякі плани, що їх скопіював батько, острів теж належить їй. Але члени цієї родини живуть на Мае.