Я йду берегом, оточений чорношкірими дітьми, які сміються і розпитують мене, здивовані появою чужинця. Стежкою прямую вздовж володіння родини Саві, перетинаю острів ушир. На іншому боці нема ні пляжу, ні причалу для кораблів. Лише невеликі скелясті бухти. Острів такий вузький, що під час бурі через нього перелітають бризки від хвиль.
Не минає й години, як я повертаюся на дамбу. Тут ніде заночувати, та мені й не хочеться затримуватися. Коли рибалка помічає, що я повернувся, він відв’язує човна, ставить кормило паралельно зі щоглою. Пірога пливе у відкрите море. Хвилі високого припливу накривають дамбу, проходять у дітей між ніг, вони верещать від захвату. Розмахують руками, стрибають у прозору воду.
У своїх нотатках батько каже, що він відкинув можливість знайти Корсарів скарб на Фреґаті через мализну острова, нестачу води, дерева, інших ресурсів. З огляду на те, що я там побачив, батько мав рацію. Тут нема жодної сталої точки відліку, нічого, що б могло прислужитися під час розробки плану. Флібустьєри, які борознили Індійський океан 1730 року, не прийшли б сюди. Вони не знайшли б тут усього того, чого хотіли, тієї природної таємниці, яка б збігалася з їхніми намірами, яка стала б викликом часові.
Однак, поки пірога віддаляється від Фреґата, відхиляється на захід через вітер, я відчуваю, що мені шкода покидати його. А також прозору воду лаґуни, голих дітей, що бігають берегом, і старий дерев’яний будинок, який зникає серед ванільних ліан, тому що він нагадує мені Букан. Цей світ без таємниці, і через це мені трохи шкода його.
Що я знайду на Родриґесі? А якщо там буде так само, якщо там теж нічого нема, лише пісок і дерева? Зараз море мерехтить у косих променях вечірнього сонця. На кормі, спершись на кормило, все ще стоїть рибалка. Його темне обличчя нічого не виражає — ні нетерпіння, ні нудьги. Він просто дивиться на силуети двох пагорбів, що виростають перед нами, двох уже втоплених в ніч охоронців Порт-Вікторії.
Знову Порт-Вікторія. З містка Зети спостерігаю, як прибувають і відпливають піроги, що розвантажують олію. Повітря гаряче, важке, нерухоме. Світло, яке відбивається від дзеркала моря, зачаровує мене, я поринаю у дрімоту. Слухаю віддалений шум порту. Інколи в небі пролетить птах, я здригаюся від його крику. Розпочав листа Лаурі, чи ж відправлю його коли-небудь? Краще було б, якби вона підійшла, прочитала з-за плеча. Сиджу по-турецькому на палубі у розстебнутій сорочці, волосся нечесане, з довгою, білою від соли бородою, наче вигнанець, ось про що я збираюся їй написати. Розповідаю також про Бредмера, про стернового, що ніколи не спить, про Казимира.
Години минають, не залишаючи по собі сліду. Я лежу на палубі у тіні фок-вітрила. Склав канцелярське приладдя у скриню разом з аркушем, на якому написано лише кілька рядків. Пізніше пробуджуюся від того, що сонце пече в повіки. Небо таке ж блакитне, і той самий птах кричить кружляючи. Виймаю аркуш паперу і машинально пишу вірші, які зринули з пам’яті, поки я спав:
Повертаюся до листа на тому місці, де зупинився. Чи ж Лаурі я справді пишу? У задушливій спеці на рейді, посеред блиску і мерехтіння води, із сірим берегом переді мною і високими блакитними тінями пагорбів до мене приходять зовсім інші слова: чому я все покинув, заради якої химери? Цей скарб, який я стільки років намагаюся знайти в мріях, чи ж існує він справді? Чи справді десь у склепі лежать коштовні прикраси з камінцями, що чекають на денне світло, аби заблищати? Чи насправді вони настільки сильні, щоб повернути час назад, щоб не допустити горя й руїни, батькової смерти у старому будинку в Форест-Сайді? Можливо, я єдиний, хто володіє ключем від цієї таємниці, і зараз я до неї наближаюся. Там, наприкінці моєї дороги, знаходиться Родриґес, де все нарешті вирішиться. Давня мрія батька, який провів стільки досліджень, мрія, яка тривожила мене впродовж дитинства, нарешті я наблизився до її здійснення! Я єдиний, хто може це зробити. Це воля тата, не моя, тому що він більше ніколи не покине землі Форест-Сайда. Саме про це мені хочеться зараз написати, а не для того, аби переслати його волю Лаурі. Я поїхав, аби покласти край безплідним мріям, аби почалося життя. Я дійду до кінця цієї подорожі, я знаю, що неодмінно щось знайду.
Саме це я хотів сказати Лаурі, коли ми розлучалися. Але вона зрозуміла все з мого погляду, вона відвернулася і дозволила мені поїхати.
Як давно я чекав на цю подорож! Здається, ніколи не припиняв про неї думати. Її було чутно в шумі вітру, коли море прибувало до гирла в Тамарені, у хвилях, які котилися зеленими просторами цукрової тростини, у шумі вітру з моря серед глиці філао. Пригадую спокійне небо над Турель і його карколомний спуск униз, до вечірнього виднокраю. В сутінках небо ставало фіолетовим, у плямах відблисків. Зараз на рейд Порт-Вікторії опускався вечір, і мені здається, що я зовсім близько від місця, де небо зливається з морем. Чи ж це не знак, за який тримався корабель Арґо у своїй гонитві за вічністю?
25
Цитата з «Арґонавтики», поеми Гая Валерія Флакка, римського поета І ст. нашої ери, що писав у стилі Верґілія: