Я ненадовго, поклавши голову на руки, засинаю, коли прокидаюся, схід уже рожевий. Повітря схоже на воду в лаґуні, блакитне й перламутрове, після Букана я ще не бачив такого гарного ранку. Шум моря став гучнішим, здається, що це гамір денного світла. Озираючись довкола себе, я бачу, що більшість матросів ще сплять там, де їх зморив сон, хто на палубі, хто біля облавка. Бредмера нема на місці. Можливо, заповнює корабельний журнал у своєму кубельці. Лише чорношкірий стерновий стоїть на тому самому місці, на кормі. Споглядає початок дня. Я підходжу до нього, аби поговорити з ним, але він каже сам:
— Хіба є на світі краще місце?
Голос у нього хрипкий, це голос чоловіка, схвильованого від почуттів.
— Коли я вперше причалив тут, я був ще дитиною. Зараз я — літній чоловік, а тут нічого не змінилося. Можна подумати, що це сталося вчора.
Він знизує плечима і більше нічого не каже. Він знає напевне, що я ні за що не погоджуся залишитися на облавку Зети, і через це я його більше не цікавлю. Він знову повертається до споглядання сонця, яке встає над безмежним атолом, світла, яке, здається, бризкає з води і підіймається до безхмарного неба. Птахи стрілами літають у небі, баклани торкаються води, над якою метаються їхні тіні, у вишині на вітрі ширяють буревісники, наче маленькі срібні вихори. Вони кружляють, пересікаються, галасують і стрекочуть так голосно, що будять людей на палубі, вони теж починають свої розмови.
Пізніше я зрозумів, чому Бредмер зробив зупинку на Святому Брендоні. На воду спустили пірогу з шістьма членами екіпажу. Капітан біля кормила, стерновий стоїть попереду з гарпуном у руці. Пірога безшумно лине лаґуною до Перлини. Нахилившись над носом піроги поруч зі стерновим, я неподалік від берега скоро помічаю темні тіні черепах. Ми тихо наближаємося. Коли пірога підходить до них, вони нас помічають, але занадто пізно. Спритним рухом стерновий кидає гарпун, який пробиває панцер, бризкає кров. Одразу, з дикими криками, чоловіки налягають на весла, і пірога летить до берега, тягнучи за собою черепаху. Коли пірога опиняється біля берега, два матроси стрибають у воду, відчіплюють черепаху і перекидають її на березі.
Ми знову повертаємося в лаґуну, туди, де без страху чекають інші черепахи. Багато разів гарпун стернового пробиває їхні панцери. Кров струмками стікає білим піщаним берегом, каламутить море. Полювати треба швидко, доки запах крови не привабив акул з морського дна. На білому березі вмирають черепахи. Їх десятеро. Ударами абордажної шаблі матроси рубають їх, складають на піску шматки м’яса. Забирають на облавок корабля, де його закоптять, тому що на островах нема дров. Тут земля неродюча, це місце, де помирають морські жителі.
Коли бійня закінчується, всі із закривавленими руками сідають у пірогу. Я чую різкі крики птахів, які сперечаються за панцери. Світло сліпить, я відчуваю запаморочення. Швидше б покинути цей острів, цю заюшену кров’ю лаґуну. Решту дня на облавку Зети чоловіки метушаться навколо жаровні, де смажаться шматки м’яса. А я не можу забути того, що сталося, і ввечері відмовляюся їсти. Завтра вранці, на світанку, Зета покине атол, і ніщо тут не нагадуватиме про нас, крім побитих панцерів, уже очищених морськими птахами.
Як давно я вже в морі! Місяць чи більше? Ніколи я не зникав на такий тривалий час, не бачачи Лаури і Мем. Коли я казав Лаурі слова прощання, коли вперше заговорив з нею про свою подорож до Родриґеса, вона віддала мені гроші зі своїх заощаджень, аби допомогти оплатити проїзд. Але в її очах я прочитав той похмурий спалах, вогонь гніву, які означали: можливо, ми більше ніколи не побачимося. Вона сказала «бувай», а не до побачення і не захотіла проводжати до порту. Знадобилися ці дні у морі, це світло, ці опіки сонцем і вітром, ці ночі, щоб я зрозумів. Тепер я знаю, Зета везе мене до пригод без повернення. Хто може знати свою долю? В ній записана таємниця, яка чекає на мене, яку ніхто, крім мене, не мусить відкривати. Вона має мітку на морі, на хвилях, покритих піною, на небі вдень, у непорушних обрисах сузір’їв уночі. Як її зрозуміти? Я знову думаю про корабель Арґо, наче він плив невідомим морем під супроводом зоряного змія. Він втілював власну долю, а не ті люди, які піднялися на його облавок. Хіба мали значення скарби, землі? Хіба вони не мали розпізнати свою долю — хто в бою, хто у коханні, інші у смерті? Я думаю про Арґо, і палуба Зети стає іншою, змінюється. І ці матроси — коморські, індійські, з темною шкірою, стерновий, що завжди на чатах біля стерна, з обличчям кольору вулканічної лави, на якому не кліпають очі, а капітан Бредмер з обличчям пияка і напівзаплющеними очима — хіба вони не блукають від острова до острова у пошуках долі?