На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.
На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду, який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.
Родриґес, Англійська затока, 1911 рік
Саме так, зимового ранку 1911 року (у серпні, гадаю, чи на початку вересня) я у своїх пошуках прибув на пагорби, що височіють над Англійською затокою.
Протягом тижнів і місяців я обстежував Родриґес спочатку на півдні, там, де відкривається ще один фарватер, перед островом Ґомбрані, до накопичення уламків чорної лави у Малагасійській гавані, на півночі, подолавши високі гори у центрі острова, Манґо, Патат, Гору Бон Дьє. Я користувався нотатками з книги Пенґре. «На північ від Великого Порту, — писав він 1761 року, — ми не знайшли досить води, щоб вона тримала нашу пірогу, або ж ця вода, сполучаючись з відкритим морем, була надзвичайно бурхлива, щоб нести таку вутлу посудину. Таким чином, пан Пенґре відіслав усі піроги тим шляхом, яким вони прийшли, з наказом приєднатися до нас наступного дня в Урочищі Великих Вапняків…» І, до речі: «Гори поблизу Чотирьох Фарватерів стрімкі і, оскільки там майже нема рифів і узбережжя цілком відкрите вітрам, море так затято б’є об берег, що ризик перетнути цю частину моря був би величезним». Прочитане при тремтливому світлі свічки у номері готелю в Порт-Матюрені свідчення Пенґре нагадує мені відомий лист, написаний старим моряком, ув’язненим у Бастилії, прочитавши який, мій батько повірив в існування скарбу: «На західному краю острова в тому місці, де море б’є в берег, тече річка, йдіть уздовж річки до джерела, навпроти буде тамаринд. На відстані вісімнадцяти футів від тамаринду починається кам’яна кладка, під якою заховано величезний скарб».
Того ранку, ще вдосвіта, я ішов узбережжям, охоплений якоюсь гарячковою нетерплячкою. Перетнув міст Дженнер, який стоїть за межами Порт-Матюрена. Далі перейшов убрід річку Бамбук поруч з невеликим цвинтарем. Починаючи від того місця більше не було будинків, і дорога вздовж моря звужується. Дорога праворуч здіймається до Cable & Wireless, англійської телеграфної компанії, що розташована на вершині піку Венери.
Я обійшов будинки телеграфу, можливо, від страху зустрітися з одним із тих англійців, яких трохи бояться люди з Родриґеса.
З калатанням серця підіймаюся на вершину пагорба. Саме сюди, тепер я в цьому переконаний, Пенґре приїздив 1761 року, аби спостерігати за транзитом Венери[27] перед тими астрономами, які супроводжували лейтенанта Неейта 1874 року і дали її ім’я вершині.
Мене хитає від різкого східного вітру. Біля підніжжя скелі я бачу невисокі хвилі, що, долаючи фарватер, приходять з океану. Якраз піді мною розташовані будинки компанії Cable & Wireless, довгі дерев’яні бараки, пофарбовані сірою фарбою, оббиті приклепаними аркушами бляхи, наче панцерники. Трохи вище серед вакоа[28] помічаю білий будинок директора, веранду з натягнутими шторами. О цій годині служби телеграфу ще зачинені. Тільки один чорношкірий сидить на сходах ангара і палить, не дивлячись на мене.
Йду далі через чагарники. Невдовзі дістаюся краю кручі, бачу там велику долину. Одразу розумію, що нарешті знайшов місце, яке шукав.
Англійська затока розмашисто, в обидва боки від гирла Очеретяної річки, відкривається до моря. З того місця, де я стою, до самих гір тягнеться долина. Я розрізняю кожен кущ, кожне дерево, кожен камінь. У долині нема нікого, жодного будинку, жодного сліду людини. Лише каміння, пісок, тоненький струмок з річки, віхті пустельних рослин. Стежу очима за течією струмка вглиб долини, туди, де починаються ще темні високі гори. Пригадую яругу Мананави, коли ми з Дені зупинялися, наче на порозі забороненої території, чекаючи ледь чутного клекоту фаетонів.
Тут у небі нема птахів. Лише хмари, що здіймаються з моря, на півночі, і пливуть у гори, проносячи свої тіні над долиною.
Довго стою на вершині кручі на різкому вітрі. Шукаю дороги, аби спуститися. Звідти, де я стою, це неможливо. Над гирлом річки нависають стрімкі скелі. Підіймаюся на вершину пагорба, пробиваючи собі дорогу серед чагарників. Вітер зі стогонами, які ще більше підсилюють відчуття самотности цієї місцини, проривається крізь листя вакоа.
27
Транзит, або проходження Венери сонячним диском — прогнозоване астрономічне явище, що повторюється кожні 243 роки двічі (з інтервалом у 8 років) з проміжками у 121,5 і 105,5 років. Астрономи всього світу спостерігали його у 1761 і 1874 роках, як про це пише Ле Клезіо, а також 2004 року.
28
Вакоа, або панданус — тропічна рослина, з довгого волокнистого листя якої, місцеве населення виготовляє мішки, циновки, кошики, капелюхи.