Нарешті перед самим підйомом на вершину пагорба знаходжу прохід — обвал, який спускається в долину.
Зараз я в долині, простую берегом Очеретяної річки, не знаючи куди йти. Звідси долина здається широкою, вдалині вона зливається з чорними пагорбами і високими горами. Північний вітер, який проникає через гирло річки, приносить шум моря, здіймає невеликі вихори з піску, схожого на попіл, через який я на мить подумав про той приїзд чоловіків на конях. Але тут стоїть якась дивна тиша, певно, через світло.
З іншого боку за пагорбами і за піком Венери кипить галасливе життя Порт-Матюрена, ринок, через гавань Ласкар в різних напрямках снують піроги. А тут усе мовчазне, наче на безлюдному острові. Що я тут знайду? Хто на мене чекає?
До кінця дня навмання обстежую долину. Хочу зрозуміти, де я. Хочу зрозуміти, навіщо я дійшов сюди, що мене розтривожило, налякало. На сухому піску на березі річки патичком креслю план долини — вхід до гавані, оточеної зі сходу і заходу великими базальтовими скелями. Русло Очеретяної річки майже прямою лінією тягнеться на південь, потім викривляється, перш ніж заглибитися в улоговину між горами. Мені не треба порівнювати цю місцевість з планом батька: я переконаний, що стою над закопаним скарбом.
Знову відчуваю сп’яніння, запаморочення. Скільки тут тиші, скільки самотности! Лише дихання вітру серед скель, який приносить далеке рокотання моря на рифах, але цей звук походить з безлюдного світу. Сліпучо-блакитними небесами біжать хмари, схожі на дим, і зникають за пагорбами. Мені несила тримати в собі цю таємницю! Мені хочеться щодуху кричати, аби мене почули понад пагорбами, а також ще далі, за межами цього острова, на тому боці моря, аж у Форест-Сайді, аби мій голос проник крізь стіни й увійшов у серце Лаури.
Чи ж кричав я насправді? Не знаю, моє життя вже стало схожим на сни, де бажання і їхнє здійснення — те саме. Біжу вглиб долини, перестрибую через чорні скелі, через струмки, біжу з усієї сили через чагарники, серед обпалених сонцем тамариндів. Не знаю, куди я біжу, але біжу так, наче лечу, слухаючи гул вітру в вухах. Затим падаю на сіру землю, на гостре каміння, навіть не відчуваючи болю, задихаюсь, увесь залитий потом. Довго лежу на землі, повернувши голову до хмар, які все ще втікають на південь.
Тепер знаю, де я. Знайшов місце, яке шукав. Після цих місяців блукань відчував спокій, нове шаленство. Протягом тих днів, які минули після мого відкриття Англійської затоки, я готувався до пошуків. У Джеремі Бірам на Дуґлас Стрит я купив усе необхідне: кайло, лом, лопату, мотузку, корабельний ліхтар, парусину для вітрил, мило, харчі. Доповнив свій арсенал дослідника великим капелюхом з листя вакоа, які тут носять манафи, чорні з гір. Щодо решти, я вирішив, що тих кількох одежин, які у мене є, і старої кінської попони мені має вистачити. Свої злиденні заощадження, які ще залишалися у мене, помістив у банк Барклі, адміністратор якого, запопадливий англієць з пергаментним обличчям, погодився записати, що я прибув на Родриґес у справах, і як представник поштової компанії Еліас Маллак запропонував послугу отримування моєї пошти.
Покінчивши з підготовчими роботами, щодня в обід іду до китайця їсти рис з рибою. Він знає, що я відбуваю, і після завершення обіду підходить до мого столу. Не ставить запитань стосовно мого від’їзду. Як більшість людей, з якими я зустрічався на Родриґесі, він гадає, що я збираюся мити золото в гірських струмках. Я й не збирався спростовувати цих чуток. Кілька днів тому, коли я кінчав вечеряти у цій самій залі, двоє місцевих чоловіків захотіли побалакати зі мною. Вони одразу відкрили маленьку шкіряну торбинку і висипали переді мною на стіл трохи чорної землі, перемішаної з блискучими крупинками. — «Це золото, пане?» — Я його одразу впізнав, завдяки урокам батька, мідний пірит, який обманув стількох дослідників і який через нього називають «золотом дурнів». Обидва чоловіки з тривогою дивилися на мене при світлі гасової лампи. Мені не хотілося розчаровувати їх надто сильно: «Ні, це не золото, але це означає, що невдовзі ви його знайдете». Я їм порадив також мати при собі флакон царської води[29], аби більше не помилятися. Вони пішли не зовсім задоволені, забравши свою шкіряну торбинку. Саме таким чином я зажив репутації старателя.
Після обіду сідаю в двоколісний возик, запряжений конем, який найняв для подорожі. Візничий, старий життєрадісний негр, повантажив мою скриню і реманент, я сів поруч з ним, і ми поїхали порожніми вулицями Порт-Матюрена до Англійської затоки. Спочатку ми їхали вздовж Хітченз Стрит, потому піднялися по Барклі-Стрит до будинку губернатора. Опісля повернули на захід, минули собор і склад у володінні Рафо. Чорношкірі діти якусь мить біжать за візком, потім втомлюються і в порту стрибають у воду. Проїжджаємо дерев’яним мостом через річку Ласкар. Щоб захиститися від сонця, насуваю на очі великий манафський капелюх, але не можу не уявити собі дзвінкий сміх Лаури, якби вона побачила мене з цією стріхою на голові, у хиткому возику, поруч зі старим негром, який кричить на віслюка, аби примусити того рухатися.
29
Царська вода, царська горілка — суміш азотної та соляної кислот, хімічний реаґент, за допомогою якого визначається вміст золота у породі.