Я уважно дивлюся на західний пагорб. Невже це обман зору? На скелі, трохи вище від піку Венери, бачу велику літеру М. У слабкому світлі сутінок вона чітко проступає, наче вкарбована в гору рукою велетня. Трохи далі на вершині Піку Венери видніється наполовину зруйнована кам’яна вежа, я її не помітив, коли ставав табором якраз під нею.
Відкриття цих двох міток мене вражає. Не гаючись, я скочуюся схилом пагорба, біжу через долину, аби добігти туди до ночі. Перетинаю Очеретяну річку, розбризкуючи прохолодну воду, підіймаюся західним схилом, обвалом, яким спускався першого дня.
Діставшись до вершини пагорба, я марно шукаю малюнок, зблизька він розпадається. Сторони скелі, які утворювали ноги М, розійшлися, а в центрі з’явилося якесь плато, на якому ростуть кущі, які мало не зірве вітер. Поки я іду, чинячи опір поривам вітру, чую шум обвалу. Між молочаєм і вакоа, здається, помічаю брунатні тіні, які зникають. Це дикі кози або ті, які, можливо, втекли з манафської череди.
Нарешті підходжу до вежі. Разом з вершиною гори вона повисла над уже темною долиною. Як я не помітив її, коли був тут? Ця зруйнована з одного боку вежа складена з щільно пригнаних широких базальтових блоків. З одного боку є залишки дверей чи бійниць. Заходжу всередину вежі, зіщулююся, аби заховатися від вітру. Крізь отвір бачу море. У сутінках воно безкрає, насиченого темно-синього кольору, затягнуте на виднокраї сірою пеленою туману, який злився з небом.
Згори видно море від рейду Порт-Матюрена до східної точки острова. Тільки тоді я починаю розуміти, що ця наспіх збудована вежа тут лише для того, аби стежити за морем і попереджати про появу ворогів. Хто наказав спорудити цей спостережницький пункт? Це не може бути Британське Адміралтейство, яке нічого не боялося на морі, оскільки було хазяїном на морському шляху до Індії. До речі, ні англійський флот, ні флот короля Франції не спорудили б такої непевної, такої ізольованої конструкції. Пенґре не згадує про цю споруду у розповіді про свою мандрівку, коли вперше 1761 року спостерігав за транзитом Венери. І навпаки, тепер я пригадую перший англійський табір на пікові Венери 1810 року на місці майбутньої обсерваторії, де я, напевне, знаходжуся. Мавритус Альманах, який я читав у бібліотеці Карнеґі, повідомляє про невелику батарею, збудовану всередині ущелини, що відкривається до моря. Поки настає ніч, мій розум працює з якоюсь нервовою поквапливістю, наче марить перед початком сну. Вголос переповідаю самому собі речення з листа Нажона де Лестанґа, написані на рваному клапті паперу видовженим нахиленим почерком, які я так часто читав:
«Для першої віхи візьмете один камінь пжт
Взяти ще один під номером 2 V, ним позначити зюйд-норд,
Цоколь — так само.
А від східного джерела зробити кут, наче від якірного кільця
Мітка на березі біля джерела
Для е/о зверніть ліворуч
Аби там кожне з мітки BnShe
Там потріть проти фарватеру, під чим знайдете що думаєте.
Шукайте :: S
Зробити х — 1 до м від діагоналі у напрямку
Вершини Командора».
Наразі я сиджу на руїнах Вершини Командора, а сутінки вже заповнюють долину. Я більше не відчуваю ні втоми, ні поривів холодного вітру, ні самотности. Я щойно знайшов першу мітку невідомого Корсара.
Днями, які настали після відкриття Вершини Командора, я обстежував долину з шаленством, що іноді межувало з божевіллям. Згадую (хоча спогади туманні й втікають, наче сон) про ті спекотні дні під квітневим сонцем у період великих ураганів як про стрімке падіння у вертикальну порожнечу, про опіки повітрям, коли мої груди приймали той тягар страждання. Від світанку до сутінок я — суцільна хода від сонця до неба, від самотніх пагорбів на сході до гір, які здіймаються у центрі острова. Пересуваюся за сонцем, по колу, з кайлом на плечі, помічаючи теодолітом опуклості ландшафту, які стають моїми власними реперами. Бачу, як тіні від дерев повільно обертаються, видовжуються на землі. Спека дошкуляє крізь одяг, вона продовжує спалювати мене і ночами, заважає спати, змішується з холодом, що піднімається від землі. Деякими вечорами я такий втомлений від ходіння, що засинаю там, де мене настигає ніч, між двома уламками лави, сплю до ранку, поки голод і холод не розбудять мене.
Якось уночі прокинувся в долині і відчув на собі дихання моря. На обличчі й очах ще лежить сліпуча пляма сонця. То була ніч чорного місяця, так колись казав батько. Зірки всіяли небо, я озираюся, охоплений цим божевіллям. Голосно розмовляю, кажу: я бачу схему, вона тут, я її справді бачу. План невідомого Корсара — не що інше, як контур Південного Хреста і його «супутниць — нічних красунь». На безмежному просторі долини бачу, як сяють вулканічні камені. Вони спалахнули серед тіні з порохів наче зірки. Іду до них, широко розплющивши очі, обличчям відчуваю тепло їхнього світла. Спрага, голод, самотність нуртують у мені все сильніше й сильніше. Чую, як хтось промовляє до мене голосом батька. Спочатку це мене заспокоює, потім я здригаюся, бо помічаю, що це я сам розмовляю. Аби не впасти, сідаю на землю, під тим розлогим тамариндом, що вдень надає мені прихисток. Від лихоманки тілом прокочуються хвилями судоми, я відчуваю, як у мене проникає холод землі і простору.