— Хто вам таке сказав? Так, я шукаю золото, це правда.
— Знайшли?
Я сміюсь.
— Ні, ще не знайшов.
— І ви вважаєте, що тут є золото?
Її запитання смішить мене.
— А чому ви в це не вірите?
Вона дивиться на мене. Її обличчя спокійне, без страху, доросле.
— Тут усі такі бідні.
Вона ще раз повертає голову в бік гори Лімон, яка зникла у дощовій хмарі. Якийсь час ми мовчки дивимося, як іде дощ. Я бачу її мокрий одяг, довгі худі ноги прямо на землі.
— Як вас звати?
Я запитав майже не думаючи, можливо, аби ще затримати цю дивну юнку, яка незабаром зникне за горою. Вона дивиться на мене своїми глибокими темними очима, наче думає про інше. Нарешті каже:
— Мене звуть Ума.
Підводиться, бере ліану з рибою і йде вздовж струмка під дощем, який слабшає. Я бачу, як її струнка постать перестрибує з каменя на камінь, схожа на сарну, вона зникає у хащах. Усе сталося так швидко, що я починаю думати, чи не наснилася вона мені, ця дика юна красуня, що врятувала мені життя. Тиша п’янить мене. Дощ зовсім ущух, і сонце пряжить серед блакитного неба. У його світлі гори здаються вищими, неприступнішими. Дарма я обдивляюся гірські схили в напрямку гори Лімон. Дівчина зникла, розчинилася серед чорних кам’яних стін. Де вона живе, в якому манафському селі? Я думаю про її дивне індійське ім’я, два склади якого пролунали і збентежили мене. Нарешті я біжу до свого табору, вниз, у долину, під старий тамаринд.
Решту дня проводжу у тіні дерева за вивченням планів долини, червоним олівцем позначаю місця, які варто прозондувати. Коли збираюся перенести їх на ділянку неподалік від другої позначки, зауважую чітку мітку на камені, що виступає з землі: чотири правильні отвори, що утворюють квадрат. Раптом пригадую вираз з листа Невідомого Корсара: «Шукайте :: ». Серце калатає сильніше, коли, обернувшись на схід, на діагоналі північно-південної вісі я справді помічаю абрис сиґнальної вежі піку Командора.
Наприкінці дня знаходжу першу мітку від якірного кільця на схилі східного пагорба.
Намагаючись прокласти східно-західну лінію, яка перетинає Очеретяну річку в кінці висохлого болота, знаходжу якірне кільце.
Рухаючись з компасом у руці, гадаю, що я перебуваю у старому руслі однієї з приток річки. Підходжу до крутої у цьому місці східної кручі. Це майже вертикальна частково зруйнована базальтова стіна. На одному з її ребер біля вершини помічаю мітку.
«Якірне кільце! Якірне кільце!»
Стиха наспівую. Шукаю дороги, аби дістатися верху кручі. Під ногами осипається каміння, аби видертися нагору, чіпляюся за кущі. Діставшись вершини, я не в змозі віднайти скелю, позначену міткою. Знизу мітка у формі перевернутого рівнобедреного трикутника, виконана з якірних кілець часів корсарів, чітко виднілася. Від пошуків цієї мітки кров почала бити в скроні. Можливо, я став жертвою омани? На всіх скелях я бачу мітки у формі кутів, які спричинили розломи. Безліч разів, ковзаючись на обвалах, я обстежував край кручі.
Унизу в долині молодий Фріц Кастель приніс мені їжу, він зупинився біля підніжжя кручі і кудись дивиться. Напрямок його погляду вказує мені на помилку. Усі базальтові утворення схожі між собою, і ті, які слугували мені реперами, розташовані вище, я переконаний. Лізу ще вище і справді дістаюся на інший майданчик, де вже нема рослин. Тут, переді мною, на великій чорній скелі виграє трикутник з якірних кілець, величний і прекрасний, вкарбований рукою, озброєною різцем. Тремтячи від хвилювання, я наближаюся до каменя, обмацую його кінчиками пальців. Базальт, гарячий від сонця, приємний і гладенький, наче шкіра, я відчуваю під пальцями гострий край перевернутого трикутника, ось цей:
Обов’язково треба знайти такий самий знак на іншому боці долини вздовж східно-західної лінії. Інша вершина далеко, мені її не розгледіти навіть у бінокль. Західні пагорби вже у тіні, відкладаю пошуки другого знака на завтра.
Коли молодий Фріц іде додому, я повертаюся нагору. Довго сиджу на крихкій скелі, дивлюся на простори Англійської затоки, на яку опускається ніч. Мені здається, що вперше я дивлюся на неї не своїми очима, а очима Невідомого Корсара, який побував тут сто п’ятдесят років тому, наніс план своєї таємниці на сірий річковий пісок, дозволив йому стертися, залишив лише мітки, що вкарбовані у твердий камінь. Уявляю, як він тримав різець і киянку, аби вибити цей знак, і як його удари відлунювали на дні пустельної долини. У тиші Затоки, де зрідка шелестить швидкий вітер і лунає безперервний гул моря, я вже чую удари різця по каменю, що луною пробуджують пагорби. Ввечері лягаю прямо на землю, на корені старого тамаринду, загорнувшись у попону, і, як колись на містку Зети, мрію про нове життя.