Що зі мною сталося? Дні в Англійській затоці стали довгими. Юний Фріц Кастель часто приходить посидіти на надгробку, під яким поховане старе дерево, що перед моєю хижкою. Ми палимо і розмовляємо, чи радше, розмовляю я, розповідаю про війну, про рукопашні в шанцях, про світло заграви від вибухів. Він слухає, терпляче повторюючи «Так, пане», «Ні, пане». Аби не розчаровувати його, я посилаю його копати пробні шурфи. Але давні плани, які я колись розробив, втратили для мене сенс. Лінії тьмяніють перед очима, кути розпадаються, репери губляться.
Коли Фріц іде додому, я вмощуюсь під високим тамариндом на вході до яру і, з цигаркою у руці, дивлюся на долину з її мінливим світлом. Інколи спускаюсь у рів, аби відчути, як колись, сонячну спеку на обличчі і на грудях. Рів такий, яким я залишив його — уламки скель закривають вхід до першої схованки, знаки від ударів кайла, велика зарубка у формі рівчачка на камені, який нависає над рештою. По що я прийшов сюди? Зараз я всюди відчуваю порожнечу, занедбаність. Тіло, наче спалене лихоманкою, усе, що в ньому нуртувало і билося, перетворилося на тремтіння й знесиленість. Але мені любе це світло в яру, його порожнеча. Любе також і це така блакитне небо, контури гір над долиною. Можливо, я повернувся через них.
Увечері, коли повільно опускаються сутінки, я сиджу на піску і мрію про Уму, про її тіло, що нагадує статую. Загостреним кременем малюю її тіло на базальтовому камені там, де починаються очеретяні зарості. Але коли мені захотілося написати число, я усвідомив, що не знаю ні дня, ні місяця. Якусь мить подумав, чи не побігти мені на пошту, як колись, аби запитати: який сьогодні день? Але відразу відчув, що це нічого для мене не означає, дата тут ні до чого.
Сьогодні вранці на світанку іду в гори. Спочатку мені здається, що я на знайомій дорозі між чагарями і заростями вакоа. Але невдовзі починається спека, і сонячне віддзеркалення засліплює мене. Піді мною — синя й сувора морська далечінь, що стискає острів. Якщо Ума десь тут, я знайду її. Вона потрібна мені, у неї ключі від таємниці золотошукача. Я в це вірю, і моє серце пришвидшує свій ритм у грудях, поки я через обвали видряпуюся на гору Лімон. Невже тут я проходив першого разу, коли йшов за тендітною постаттю Шрі, наче йшов на зустріч з небом? Сонце — в зеніті, прямо наді мною, воно з’їдає тіні. Ніякого прихистку, жодного знака.
Тепер я заблукав у горах серед однакового каміння й кущів. Обпечені вершини зусібіч здіймаються у сліпуче небо. Вперше за стільки років я кричу її ім’я: «У-ма-а!» Стою обличчям до вищиреної гори. «У-ма-а!» Чую гул вітру, різкої і сліпучої стихії. Вітру з лави і вакоа, який позбавляє розуму.
«У-ма-а!» Обернувся на північ у бік моря, що байдуже зітхає. Підіймаюся на вершину гори Лімон, бачу інші вершини, які оточують мене. В долині вже темно. Небо на сході затягується туманом. «У-ма-а!» Мені здається, що я вигукую своє власне ім’я, аби серед цього пустельного краю пробудити в собі жагу до життя, яку втратив протягом цих довгих років згуби. «Ума! У-ма-а!» Зриваю голос від крику, марно шукаю слідів людського помешкання, загону для кіз, залишків вогнища. В горах — порожньо. Не залишилося людського сліду, жодної зламаної гілочки, і трава не шелестить від людських кроків. Лише зрідка серед каміння промайне сороконіжка.
Де я? Проблукав кілька годин і не помітив цього. Коли настає ніч, надто пізно, аби думати про спуск. Шукаю очима затишне містечко, розлом серед скель, аби сховатися від нічного холоду і дощу, який починає накрапати. На схилі гори, який вже потонув у пітьмі, знаходжу невелику ділянку, зарослу низенькою травою, там вирішую заночувати. Вітер свище над головою. Я одразу засинаю від утоми. Пробуджуюся від холоду. Ніч чорна, перед очима якимсь неймовірним сяєвом світить окраєць місяця. Краса місячного сяєва зупиняє час.
На світанку поступово починаю розрізняти краєвид довкола мене. З хвилюванням розумію, що не усвідомлюючи цього, переночував на залишках колишньої манафської стоянки. Руками розгрібаю суху землю, аби між каменями знайти сліди людей — уламки скла, іржаві бляшанки, мушлі. Зараз добре помітні кола загонів для кіз, підмурки хиж. Невже це все, що залишилося від села, в якому мешкала Ума? Що з ними сталося? Невже вони померли від лихоманки і голоду, покинуті всіма? Якщо вони залишили це місце, у них не було часу, аби знищити свої сліди. Певно, вони втекли від смерти, яка загрожувала їм. Я довго стою серед цих руїн, охоплений безмежним відчаєм.