Коли сонце починає припікати, спускаюся схилом гори Лімон, долаючи колючі кущі. Ось уже й зарості вакоа, темне листя тамариндів. На краю долини, що тягнеться вздовж Очеретяної річки, бачу море, яке безжально блищить на сонці, безмежне море, яке перетворило нас на в’язнів.
Літо, зима, за ними — сезон дощів. Увесь цей час в Англійській затоці минув у маренні, я не знав, за що зачепитися, не розумів, що коїться зі мною. Поступово повернувся до пошуків, вимірюючи відстань між скелями, прокладаючи нові лінії невидимої сітки, яка покриває долину. На цьому павутинні я живу, в його межах пересуваюся.
Ще ніколи я не відчував себе так близько до таємниці. Зараз у мене більше нема того нетерпіння, яким я палав на початку, сім чи вісім років тому. Тоді я щодня знаходив знак, символ. Переходив з одного краю долини на інший, стрибав зі скелі на скелю, всюди пробивав шурфи. Згорав від нетерпіння, від обурення. Тоді я не міг почути Уми, не міг побачити її. Я був засліплений цим кам’яним краєвидом, стежив за грою тіней, аби вони відкрили мені свою таємницю.
Зараз усе в минулому. У мене з’явилася віра, якої раніше я не знав. Звідки вона? Віра серед цих базальтових брил, у цю переорану ярами землю, віра у тоненький струмок серед піщаних дюн. Можливо, вона походить з моря, яке міцно стискає острів, наповнює його своїм глибоким гулом, своїм диханням. Воно — в моєму тілі, нарешті я зрозумів це, повернувшись в Англійську затоку. Я думав, що втратив цю властивість. Нарешті я більше не поспішаю. Інколи цілими годинами сиджу непорушно, дивлюся на море, що розбивається на скелях, стежу за летом чапель і чайок. Коли сонце в зеніті, я, поснідавши вареними крабами, запиваю їх кокосовим молоком і в затишку своєї хижі пишу в учнівських зошитах, які купив у китайця в Порт-Матюрені. Пишу листи Умі, Лаурі, листи, яких вони не читатимуть, де йдеться про речі, які не мають ваги, про небо, про форму хмар, колір моря, думки, які приходять мені в голову тут, в Англійській затоці. А ще вночі, коли небо холодне, і повний місяць заважає спати, сідаю по-турецькому на порозі хижі, запалюю морський ліхтар, курю, в інших зошитах креслю плани пошуків, вони мають зафіксувати мої успіхи у відкритті таємниці.
Прогулюючись без мети берегом затоки, збираю дивні предмети, викинуті морем, мушлі, закам’янілих морських їжаків, панцери черепах. Ретельно складаю ці знахідки у порожні коробки з-під бісквітів. Це для Лаури, пригадую ті подарунки, які Дені приносив їй зі своїх мандрів. У глибині затоки разом з юним Фріцом Кастелем робимо шурф у піску і знаходимо камені дивної форми, шматочки сланцю з вкрапленнями слюди, кремній. Якось уранці, коли ми по черзі довбали кайлом ґрунт у місці, де зараз Очеретяна річка повертає на захід, дотримуючись її старого гирла неподалік від моря, ми несподівано наткнулись на великий чорний, наче сажа, базальтовий камінь, на вершині якого була ціла низка жолобків, виконаних різцем. Стоячи навколішках перед каменем, я намагаюся зрозуміти. Мій помічник дивиться на мене спочатку з цікавістю, потім — з острахом: що це за бог, якого ми дістали з річкового піску?
— Дивись! Пильнуй!
Юний негр вагається. Потім стає навколішки поруч. На чорному камені я показую йому кожну виїмку, яка відповідає гірському рельєфу, ми бачимо їх перед собою в глибині долини: «Дивись: це Лімон. Ось — Любен, Патат. Там — великий Малартик. Тут — Білактер, обидва Шарло, а там — пік Командора зі сторожовою вежею. На цьому камені позначено все. Тут він колись і висадився, він користувався цим каменем, аби пришвартувати свою пірогу, я певен. Ці точки відліку послужили йому для складання секретного плану…»
Фріц Кастель підводиться. У його погляді цікавість наполовину з острахом. Чого він боїться? Чого? Мене чи того чоловіка, який давним-давно викарбував на камені ці мітки?
Після того дня Фріц більше не приходив. Може, це й на краще. На самоті я краще розумію причини моєї присутности тут, у цій безплідній долині. Тепер мені здається, що більше нічого не відділяє мене від того незнайомця, який висадився тут майже двісті років тому, аби перед смертю залишити на цьому острові свою таємницю.
Як я наважився жити, не нехтуючи тим, що мене оточувало, шукаючи лише золото, аби, знайшовши його, одразу втекти з ним? Ці пробні шурфи, це перетягування кам’яних брил з місця на місце — яка наруга. Зараз самотній, покинутий усіма, я розумію, я бачу. Уся ця долина — суцільне поховання. Вона таємнича, дика, тому що це місце вигнання. Пригадую слова Уми, коли вона вперше звернулася до мене своїм одночасно іронічним і ображеним тоном, коли лікувала мою рану на голові: «Ви справді любите золото?» Тоді я не зрозумів, мене розважало те, що я прийняв за наївність. Не подумав, що у цій затаврованій долині є щось інше, що можна взяти, я не уявляв, що ця дика дивна дівчинка володіє таємницею. Чи не запізно тепер?