Гременець стрімко подорослішав, але явно страждав від юнацької невпевненості у собі, ретельно приховуваної за антенами стільникового й супутникового зв’язку та безліччю, страждаючих хронічним енурезом, кондиціонерів. Місто долало свої психологічні комплекси технічною агресивністю. «Рандеву», до речі, до цього теж свою руку доклало, думала Лариса, висковзуючи з маршрутки, наче кісточка з придавленої вишні, і перебігаючи перехрестя на жовтий сигнал світлофору.
Світлофор розлютився й загрозливо спалахнув червоним. «Все одне я тебе люблю! — подумки послала вона йому повітряний поцілунок. — І місто це люблю! І Громку!»
Радісна частина знову почала брати гору. Усі можливі й неможливі негаразди здавалися і дрібними, і дріб’язковими. Як там Роман казав? «Нас із тобою не такими проблеми ламали — не зламали». Правильно казав.
Їхня срібляста «шкода» була акуратно припаркована майже на виїзді зі стоянки. Зручно й зі смаком. Можна спокійно сісти за кермо, на всяк випадок ще раз зиркнути на годинник і, ледь нахиливши дзеркальце заднього огляду, привести до ладу трохи розмазані губи. Кусала вона їх, чи що?
Працюючи помадою, Лариса вводила себе до робочого ритму. І так он скільки часу дарма витрачено! Отже, що в нас сьогодні? За двадцять хвилин — ранкова летучка. З цим швидко розберемось. За дві години нарада у босса. Там може виникнути питання Грєбньовського матеріалу. Вірніше, судячи з метушні Васька, обов’язково виникне. Отже, треба буде ще раз передивитися відеоряд, підняти всі файли з цієї проблеми, зробити пару-трійку дзвоників і, врешті решт, визначити чітку й виважену позицію. Аби на нараді спокійно й обгрунтовано викласти її боссові. Переконати його.
Повертаючи ключ запалювання і вмикаючи задню швидкість, Лариса мимохіть всміхнулася, згадавши, як одного разу Маша не на жарт розлютився на своїх підлеглих за те, що вони щось зробили… саме так, як він наказував. І трапилось лихо. «Ви, ви винні, — талдичив босс. — Тому, що мене не переконали. Чому, чому ви мене не переконали, ід-долове кодло!?»
З тих пір переконання начальства стало одним з головних обов’язків головного редактора телекомпанії «Рандеву». Тобто, пані Яременко Л.Л.
Позаду щось глухо луснуло, «шкоду» рвучко сіпнуло і пані Л.Л. з її свіжо нафарбованими губами на мить вчавило в спинку сидіння.
На декілька секунд запанувала тиша. І всередині, і зовні.
А потім позаду приглушено й боляче рипнули дверцята чужої машини і так само приглушений і зболений голос заскиглив:
— Ні, ну треба ж!.. Треба ж так!!! На рівному місці, вбий його трясця! На рівному-у-у, — ледь не заплакало іззаду.
Лариса повільно, дуже повільно, обернулася усім корпусом і подумки теж заскиглила: «Во-о-олга!» А «волга» — це вже діагноз, сестри мої.
Вилазила зі своєї «шкоди» уся напружена, наїжачена, щосили заводячи себе, аби гідно протистояти усім можливим скандалам.
— Куди?!? — по-бабські сплескував руками гладенький чоловічок з величезним кирпатим носом. — Ну, куди ти здаєш, помилко природи, дурепо набита! Чи очі повилазили? Чи забула, як назад дивитися, коли дупою своєю назад сунеш? Тями не вистачає? А за сало права купити вистачило?
— Я, як здавати почала, вас тут не було, — похмуро спробувала виправдатися Лариса.
— Мене?! Не було?! Ну, так, звісно, в мене ж гвинтокрил! Я ж з неба спустився! Я що на Карлсона схожий, хвойдо собачача? — шморгнув своєю чисто карлсонівською носюрою чоловічок. — Ну, твою розтуди, точно за сало права купила!
Саме останнє зауваження, повторене вже вдруге, а не образливі тупезні прізвиська, викликали в Лариси хвилю обурення. Адже водила вона усе, що мало колеса, ще з доісторичних часів глибокої дівочої цноти. Їй права як нагороду за водійське довголіття давати б мали! З грошовою премією разом. А тут!..
— Чого галасуєте? — скривилася презирливо, обходячи власну машину й дивлячись на ледь прим’ятий задній бампер. — Горлаєте чого? — повторила з придихом: на дверцятах «волги» взагалі була лише невеличка вм’ятина, прикрашена, щоправда, гребінцем величеньких подряпин. — Голос такий, начебто вас самоскид переїхав.
— Так назад, назад же треба дивитися, коли задню вмикаєш, — знову заскиглив «карлсон».
— А ви що, посигналити не могли? — перервала його Лариса. — Не могли?! Що, руки б відвалилися? Відвалилися? — зачастила, бачачи, що чоловічок знову набирає повні груди повітря. — Та й справ-то тут на пару-трійку сотень. Вам відразу заплатити, чи як? Лише тому, що поспішаю дуже.
«Карлсон» знову по-бабські сплеснув руками. Подобався йому цей жест. І раптом аж заверещав: