Маккурт підняв руки вгору.
— А я звідки знаю? Мабуть, із якоюсь кінозіркою.
— Добре. — Поліцейський простягнув Клаю картку, яку тримав у руці. — Я офіцер Ульрих Ешленд. Ось моя картка. Вас можуть викликати до суду як свідків того, що тут сталося, панове. А сталося те, що вам потрібна була допомога, я її надав, на мене напали, і я відреагував.
— Ви хотіли його вбити, — сказав Клай.
— Так, сер, ми робимо все можливе для того, щоб якомога швидше звільнити їх від страждань, — погодився офіцер Ешленд. — І якщо ви повідомите суду чи комісії з питань розслідування, що я це сказав, я все заперечуватиму. Але це потрібно було зробити. Ці люди з'являються всюди. Деякі тільки вчиняють самогубство. Багато хто нападає. — Завагавшись на мить, він додав: — Наскільки ми можемо зараз судити, нападають усі інші. — Наче на підтвердження цієї думки через дорогу перед готелем «Пори року», де зараз із битого скла, понівечених тіл, розбитих машин і пролитої крові утворилося звалище, пролунав інший постріл, пауза, потім швидка черга трьох наступних. — Як у довбаній «Ночі живих мерців». — Офіцер Ульрих Ешленд рушив назад у напрямку Бойлстон-стрит, все ще тримаючи руку на рукоятці пістолета. — Тільки ці люди не мертві. Поки ми їм не допоможемо такими стати.
— Ріку! — 3 іншого боку вулиці його кликав у нагальній справі інший поліцейський. — Ріку, вирушаймо у Логан! Усі машини! Повертайся!
Офіцер Ешленд подивився в обидва боки вулиці, перевіряючи, чи немає машин, але їх не було. Бойлстон-стрит за якусь мить спорожніла, й на ній залишилися тільки уламки автомобілів. Але з навколишнього району досі лунали звуки вибухів та аварій. Запах диму посилювався. Ешленд почав переходити вулицю, дійшовши до середини, він озирнувся.
— Знайдіть безпечне місце, — сказав він. — Ідіть в укриття. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.
— Офіцере Ешленд, — запитав Клай, — поліцейські не користуються мобільними телефонами, правда ж?
Ешленд уважно дивився на нього, стоячи посеред Бойлстон-стрит — не надто безпечне місце, як на думку Клая (він згадав про амфібію, що втратила керування).
— Ні, сер, — відповів поліцейський. — У наших машинах радіо. І ось це. — Він постукав по рації, яка висіла у нього на поясі, на протилежному боці від кобури. Клаю, який із перших вивчених літер став фанатом коміксів, на мить згадався диво-пояс Бетмена, у якому було багато корисних речей.
— Не користуйтеся ними, — сказав Клай. — Перекажіть це іншим. Не користуйтеся мобільними телефонами.
— Чому ви це кажете?
— Бо вони користувалися. — Він показав жестом на мертву жінку й непритомну дівчину. — Перед тим як з'їхати з глузду І готовий побитися об заклад на що завгодно, що чувак із ножем...
— Ріку! — знову крикнув поліцейський на тому боці вулиці. — Швидше, хай тобі грець!
— Знайдіть укриття, — повторив офіцер Ешленд і поспішив на той бік вулиці, де розташовувався готель «Пори року». Клай пошкодував, що не встиг повторити застереження щодо мобільних телефонів, але загалом був радий бачити, що поліцейський зійшов з дороги й був поза небезпекою. Однак насправді він не думав, що сьогодні це можна сказати про будь-яку людину в Бостоні.
— Що ви робите? — запитав Клай у Тома Маккурта. — Не торкайтеся його, бо раптом він заразний, чи що.
— Я не збираюся його чіпати, — відповів Том. — Просто хочу забрати свого черевика.
Черевик лежав біля скрючених пальців лівої руки божевільного й принаймні був на віддалі від розбризканої крові. Том обережно ухопив черевика пальцями за задник і підтягнув до себе. Тоді сів на бордюр Бойлстон-стрит саме в тому місці, де раніше припаркувався фургон Містера Софті (але це було ніби в іншому житті, подумав Клай), і взувся.
— Шнурки порвані, — сказав Том. — Той клятий недоумок порвав шнурки. — І він знову заплакав.
— Зробіть усе, що в ваших силах, — сказав Клай. Він заходився виймати різницького ножа з портфеля. Його було засаджено щосили, тож, щоб витягти, Клаю довелося торсати ним угору-вниз. Ніж виходив з великою неохотою, ривками, і це супроводжувалося огидними звуками шкрябання, від яких Клаю мимоволі хотілося зіщулитися. Його не полишала думка про те, кому з персонажів дісталося найбільше. Це були дурниці, мислення у стані стресу, але він нічого не міг з собою вдіяти. — А ви не можете зробити шнурівку коротшою?
— Та думаю, що м...
Клай весь час чув механічний комариний писк, що тепер переріс у гул і невпинно наближався. Том витягнув шию, намагаючись щось розгледіти зі свого місця на бордюрі. Клай повернувся. Маленький караван поліцейських машин із ввімкненими мигалками, що саме від'їжджав від «Пір року», пригальмував перед «Вогнями міста» та розбитою амфібією. Поліцейські повисовувалися з вікон і спостерігали, як над будівлями, розташованими між Бостонською затокою і Бостон-Коммон, з'явився приватний літак середніх розмірів, може, «Цессна» або «Твін Бонанца» (Клай не надто добре розумівся на літаках), і полетів, швидко втрачаючи висоту. Похитуючись із боку на бік, мов п'яний, літак накренився над парком, мало не чиркаючи нижнім крилом об верхівки по-осінньому яскравих дерев, а тоді взяв курс на каньйон Чарльз-стрит, так, ніби його пілот вирішив, що це злітно-посадкова смута. Коли відстань до землі становила менше шести метрів, літак нахилився вліво і вдарився крилом із того боку об фасад сірого цегляного будинку, можливо, банку, розташованого на розі Чарльз-стрит та Бікон. І в цю саму хвилину будь-яке відчуття того, що літак рухається повільно, майже плавно лине у повітрі, зникло. Він скажено закрутився довкола застряглого крила, наче іграшка йо-йо на гумовій мотузці, з гуркотом врізався у будівлю з червоної цегли, що стояла поряд із банком, і зник у яскравих язиках помаранчево-червоного полум'я. Парком прокотилася ударна хвиля. Качки знялися у повітря ще до неї.
Клай опустив очі й помітив, що стискає різницького ножа в руці. Він витяг його, коли разом із Томом Маккуртом спостерігав за авіакатастрофою. Обережно, щоб не поранитися (тепер його руки тремтіли), він витер ножа об полу сорочки спочатку з одного боку, а потім з іншого. Тоді — дуже обережно — засунув його за ремінь пояса по саму рукоятку. Коли він це робив, йому згадалася одна з його ранніх спроб створити комікс... власне, юнацька спроба.
«Пірат Джоксер до ваших послуг, красуне», — пробурмотів він.
— Що? — запитав Том. Він уже стояв біля Клая, широко розкритими очима роздивляючись, як пекельне полум'я пожирає літак на дальньому кінці Бостон-Коммон. З вогню стирчав тільки хвіст. На ньому Клай зміг прочитати номер LN6409B. Над номером було щось схоже на емблему спортивної команди.
А тоді й вони зникли.
Шкірою обличчя він відчув, як поволі накочуються перші хвилі жару.
— Нічого, — сказав він чоловічку в твідовому костюмі. — А тепер у ритмі буґі.
— Що?
— Треба звідси забиратися.
— А-а. Ходімо.
Клай рушив уздовж південного боку парку, у тому напрямку, куди він ішов о третій годині вісімнадцять хвилин і цілу вічність тому. Том Маккурт намагався не відставати. Він справді був дуже низьким на зріст.
— Скажіть, — запитав він, — а ви часто говорите нісенітниці?
— Авжеж, — відповів йому Клай. — Запитайте в моєї дружини.
— Куди ми йдемо? — запитав Том. — Я йшов до метро. — Він показав на фарбований у зелений колір павільйон, розташований приблизно за квартал від того місця, де вони зараз знаходилися. Там зібрався невеликий натовп. — Але зараз я не впевнений, що під землею мені буде добре.
— Я теж, — сказав Клай. — У мене є номер у мотельчику «Атлантик-авеню» — до нього звідси десь п'ять кварталів.
Том просяяв.
— Здається, я знаю це місце. На Лоуден, насправді далеко від Атлантики.
— Правильно. Ходімо туди. Подивимося, що кажуть по телевізору. І я зможу зателефонувати дружині.
— З телефону в номері.