Зараз лікарська блузка Шарон місцями була чорна від бруду, а місцями — поплямована засохлою кров'ю. І порвана під пахвою. «Вона виглядає не так погано, як інші», — написав Джонні. Але й гарно вона теж не виглядала. Авжеж, це була вже не Шарон Ріддел, що пішла на роботу до школи у своїй лікарській блузці і темно-червоній спідниці, поки її чоловік, з котрим вони мешкали окремо, перебував у Бостоні, збираючись укласти угоду, що поклала б край їхнім фінансовим негараздам і змусила її визнати, що причиною всіх нападок на його «недешеве хобі» були страх і недовіра (принаймні про це він мріяв, тримаючи в душі образу на неї). Темно-русяве волосся звисало пасмами. Обличчя було сильно порізане, одне вухо наче наполовину відірване, і на його місці зяяла діра, оточена згустками крові. Вона щось з'їла, щось темне, і в кутиках рота, рота, який він цілував майже щодня протягом майже п'ятнадцяти років, пристали крихти. Вона дивилася на нього, повз нього, з тією ідіотською напівусмішкою, яку він бачив на обличчях інших фонерів.
— Клаю, допоможіть! — майже ридав Джордан.
Клай струсив із себе оману. Шарон там не було — ось що треба було зрозуміти. Шарон не було вже майже два тижні. Відтоді, як вона спробувала скористатися маленьким червоним мобільником Джонні в день Імпульсу.
— Дай пройти, суко, — процідив він крізь зуби і відштовхнув жінку, що колись була його дружиною, вбік. І, поки вона не ступила вперед знову, зайняв її місце.
— Ця жінка вагітна, тож поступися місцем, чорт забирай. — Клай нахилився, поклав другу руку Деніз собі на шию і підвів її.
— Іди вперед, — звелів Том Джорданові. — Дозволь, я її тримаю.
Джордан тримав руку Деніз достатньо часу, щоб Том міг підсунути під неї свою шию. Так вони з Клаєм і несли її останні дев'яносто ярдів до дверей Кашвакамак-холу, де на них чекав Лахмітник. На той час Деніз уже бурмотіла, що вони можуть відпустити її, вона йтиме сама, з нею все добре, але Том не відпускав. І Клай теж. Якби відпустив, то у нього з'явилася б можливість озирнутися на Шарон. А він не хотів цього робити.
Лахмітник шкірився на Клая, і цього разу усмішка здавалася більш осмисленою. Наче обидва потішалися над якимось жартом.
«Шарон? — подумав Клай. — Невже цей жарт — Шарон?»
Але, схоже, йому просто примарилося, бо Лахмітник зробив жест, котрий у старому світі Клай міг би сприйняти як до болю знайомий, але тут він здавався зловісно недоречним: права рука піднесена до правого вуха і великим пальцем притиснута до нього, мізинець приставлений до рота. Імітація телефонної розмови.
— Ніякого фо-фо-те-те, — сказала Деніз, а потім, уже власним голосом, вигукнула: — Годі, не роби цього, терпіти не можу, коли ти так робиш!
Та Лахмітник не звертав на неї уваги. Він і досі тримав праву руку, зображаючи телефонну трубку — великий палець біля вуха, мізинець коло рота, — і дивився на Клая. На якусь мить Клая охопило відчуття впевненості, що він зиркнув і на кишеню, з якої випирав мобільний. А тоді Деніз знову це сказала, потворно спародіювавши його давні розмови з Крихіткою Джонні:
— Ніякого фо-фо-те-те. —Лахмітник зобразив на обличчі сміх — огидну гримасу спотвореного рота. Погляди зграї за спиною наче притискали Клая до землі.
Потім подвійні двері Кашвакамак-холу прочинилися самі собою, і звідти вирвалися змішані запахи спецій, варення, сіна і худоби. Хоча й слабкі, як примарний аромат минулих років, вони все одно трохи нейтралізували сморід зграї. Надворі ще не до кінця стемніло, аварійні лампи, що працювали на елементах живлення, світили тьмяно, але ще не згасли остаточно. Клая це вкрай зачудувало, але він сумнівався, що їх не вмикали спеціально, аби приурочити світло до їхнього приїзду. Лахмітник нічого не говорив, тільки посміхався і жестом показав їм зайти всередину.
— Для нас це щастя, потворо, — сказав Том. — Деніз, ти точно можеш іти сама?
— Так. Але спочатку мені треба владнати одну маленьку справу. — Вона набрала в легені повітря і щосили плюнула в обличчя Лахмітнику. — Маєш. Забирай це з собою у Гахвахд, ти, суча мордо.
Лахмітник промовчав. Тільки стояв і шкірився до Клая. Просто двоє хлопців, що знають один анекдот і нікому його не розповідають.
Ніхто їм не приніс поїсти, але автоматів із продуктами харчування було повно, а в комірчині для обслуги, на південному краї неозорої будівлі, Ден знайшов лом. Усі скупчилися навколо і дивилися, як він ламає автомат із цукерками. «Хіба ми не божевільні? — подумав Клай. — На обід ми їмо «Снікерси», а завтра снідатимемо «Твіксами». І тут зазвучала музика. І цього разу з великих гучномовців, що кільцем оточували порослий травою майдан, лунало не «Ти світло мого життя» чи «Прогулянка слоненяти». То було щось повільне і урочисте, мелодія, яку Клай колись чув, але відтоді минуло багато років. Вона сповнювала його душу смутком, а ніжна шкіра рук із внутрішнього боку вкрилася сиротами.
— Господи, — тихо пробурмотів Ден. — Здається, це Альбіноні[46].
— Ні, — заперечив Том. — Це Пахельбель[47]. «Канон ре-мажор».
— Авжеж, — сором'язливо сказав Ден.
— Це наче... — почала Деніз, одразу ж замовкла і почала вивчати свої черевики.
— Що? — спитав Клай. — Кажи. Тут усі свої.
— Це наче відлуння спогадів, — пояснила вона. — Немовби це все, що у них лишилося.
— Так, — погодився Ден. — По-моєму...
— Люди, йдіть сюди! — погукав Джордан. Він визирав у одне з малих віконець, розташованих досить високо, але хлопчик діставав до них, бо стояв навшпиньках. — Погляньте-но!
Усі підійшли до віконець і визирнули на широкий майдан. Надворі вже геть стемніло. Гучномовці і ліхтарні стовпи чорними вартовими бовваніли на тлі темного неба. За ними виднілися обриси парашутної вишки, на верхівці якої самотньо блимав вогник. А попереду, прямо перед очима, навколішках, як мусульмани під час молитви, стояли тисячі фонерів, а музика Йоганна Пахельбеля наповнювала повітря звуками, схожими на замінник спогадів. А коли вони лягли на землю, то зробили це як одна істота, ледь чутно здійнявши вітерець, що розкидав порожні пакети та зім'яті пляшки з-під содової й закружляв ними в повітрі.
— У всієї армії кретинів відбій, — пробурмотів Клай. — Якщо ми збираємося щось робити, то в нас є тільки одна ніч: сьогоднішня.
— Робити? А що ми можемо вдіяти? — недовірливо спитав Том. — Двоє дверей, які я перевіряв, замкнені. Впевнений, що з іншими пощастить не більше.
Ден підняв лома.
— Не варто, — похитав головою Клай. — Для торговельних автоматів ця штука, може, й придатна, але тут же було казино, пригадуєте? — Він показав жестом на північний край холу, встелений килимами і заставлений рядами «одноруких бандитів», хромоване покриття яких тьмяно виблискувало у світлі аварійних ламп, яке ставало дедалі слабшим і слабшим. — Я думаю, ці двері ломостійкі.
— А вікна? — спитав Ден, потім придивився ближче і сам відповів на власне питання. — Хіба що Джордан.
— Давайте щось перекусимо, — вирішив проблему Клай. — А тоді просто сядемо і трохи відпочинемо у тиші. Нам цього так бракувало останнім часом.
— І що робитимемо? — поцікавилася Деніз.
— Ви можете робити все, що вам спаде на думку. А я вже майже два тижні не малював, і мені цього дуже не вистачало. Так що я помалюю.
— У вас же немає паперу, — заперечив Джордан.
Клай посміхнувся.
— Коли немає паперу, я малюю подумки.
Джордан якось невпевнено на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи його, бува, не беруть на кпини. Вирішивши, що Клай говорить серйозно, він знову заперечив: