— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.
— Гей, малечо, Соколова є?!
Даринка та Генько розгублено перезирнулися.
— Хто Соколова?
— Ой, чийсь батько, напевне, тут!
До них підбігали діти й собі кричали.
— Соколова-а-а!
Від службового вагона вже бігла вихователька. Із шеренги бійців вискочив молоденький червоноармієць. Він тримався обіруч за скатку, витягуючи вперед тонку шию.
— Мамо! — розгублено вигукнув він. — Мамо! Я тут!
Віра Іванівна зупинилася, ніби спіткнулась, і судорожно втягнула в себе повітря.
— Живий! — видихнула вона, прикладаючи пальці до рота. Плечі її затремтіли, мовби вихователька сміялася й плакала водночас.
— Товаришу командир! — загукали бійці. — Соколов матір зустрів!
Той самий сивий хвацький командир з планшеткою підійшов до Соколова, глянув на годинник.
— Три хвилини! Доганяйте! — уривисто сказав він і скомандував: — Р-рівняйсь!
— Мамо! — ще раз гукнув червоноармієць.
Умах він перестрибнув колії, що відділяли військовий ешелон від вагонів дитячого будинку, і обійняв Віру Іванівну.
— Стр-р-рунко! Пр-раве плече вперед, руш!
Стрій хитнувся, здригнувся, наїжившись тьмяними багнетами. Гупання солдатських черевиків злилося з далеким гарматним гулом.
Соколов поправив гвинтівку й побіг, наздоганяючи стрій, раз по раз оглядаючись назад.
— Костику! — скрикнула Віра Іванівна. — Ми в Казахстан... У Казахстан!
Діти оточили виховательку, неначе боялися, що вона зараз покине їх і побіжить услід за сином. Вона й справді побігла, наражаючись руками на плечі й голови дітей.
Червоноармієць востаннє оглянувся, підняв руку, але стрій уже поглинув його, як ріка поглинає дощові краплини.
— Вірванно-о! Ідіть швидше, Петрусеві ящик упав на ногу-у! — загукали одночасно кілька голосів від хлопчачого вагона.
Вихователька зупинилася. Якусь мить вона дивилася на дітей, на вагони нерухомим, відсутнім поглядом.
— Чому ж ви стоїте, діти? — запитала вона. — Ще вантажити треба...
І подалася до хлопчачого вагона, чимдуж прискорюючи кроки.
Розділ 7. Неправда, я не сирота
Тривожна задушлива ніч заповнила теплушку. Придушила, зменшила її до того, що, здавалося, руку нікуди простягнути.
На сусідній колії брязнули буфери. Сторожко пробуючи рейки, застукали колеса. Почулися притишені голоси. Стелею теплушки побігли довгі бліді смужки світла.
Ешелони оживали для нічної важкої роботи.
Зорці набридло лежати мовчки. Рух на сусідній колії розігнав тривогу. Ешелони відходять, отже, все гаразд. Вона перевернулася на бік і обняла подругу. Даринка дихала часто, з присвистом, ніби їй бракувало повітря.
— Ти навіщо так дихаєш? — пошепки запитала Зорка.
— Пити хочеться, — не відразу озвалася Даринка. Вона намацала в темряві Зорчину руку. — Душно тут...
Даринчина рука була гаряча й волога. Зорка стурбувалася.
— Ой, таж у тебе температура! Шкода, немає градусника, а то зараз би поміряли. Що ж тепер діяти?
— Минеться, — мовила Даринка, — ти краще розкажи щось, а то темно... Вони до нас уночі завжди прилітали. І того разу теж уночі...
Зорка пригорнула Даринку.
— А ти не думай про це. Я завжди про жахне не думаю, нібито його й зовсім немає. Бабуся каже, коли весь час про погане думати, й жити не можна.
За Даринчиною спиною поворухнулася Ніна Лапіна.
— Я теж про страшне думати не хочу, а воно саме думається. Ми з мамою шляхом ішли, і ще багато людей ішло, а він як зацокотить, зацокотить з кулемета... прямо по нас.
— Не треба, Лапонько, — попрохала Даринка, — Зорко, розкажи щось веселе.
Зорка перевернулася на спину, заклала руки під голову.
— У мене у валізці книжка одна є, шкода, що темно зараз, а то дала б тобі почитати. Про руду дівчинку Єву. Батько в неї був справжній тобі звір. Як є справжнісінький поліцай! А Єва за одним гімназистом Миколкою упадала...
Ніна Лапіна тоненько хихикнула:
— А Наталка бігає за Сашком-сурмачем, сміхота!
— Що ти там брешеш? — обурилася Наталка. — Потрібен мені він!
— А що, неправда?
— Нінко! — погрозливо вигукнула Галка.
— Ну, годі вам, — сказала Анка Чистова з долішніх нар. — Зорко, розказуй далі, тільки до ладу і спочатку.
— Пити хочеться, — прошепотіла Даринка, — хоч ковточок...
— Зараз принесу, — з готовністю обізвалася Зорка.