— Де ти візьмеш? У титані окріп, Маря лиш недавно налила...
— На станцію збігаю.
— Ой, не ходи! — тривожно попросила Даринка. — А раптом поїдемо?
— Встигну. Я швидко.
— Зоренько, ти тільки нікому не кажи про мене, гаразд? А то мене в санітарний віднесуть...
— Ото дурненька! — щиро здивувалася Зорка. — Там же у сто разів ліпше.
Зовсім не такою уявляла собі Зорка подорож залізницею, їй гадалося, що їхатиме вона в довгому розкішному вагоні з м'якими диванами та дзеркалами на стінах. А їх запхали у якісь дощані будиночки на колесах. Товарні вагони. Теплушки. По боках теплушки дерев'яні нари, а посередині кругла грубка-буржуйка на ніжках-розчепірках. Комедія, а не подорож. Аби захворіла Зорка, а не Даринка — вона неодмінно перейшла б у санітарний вагон.
Зорка зістрибнула з нар і навпомацки добулася до дверей. Двері були не зовсім зачинені — лишилася вузька щілина.
— Зорко, не смій виходити з вагона! — сказала Наталка.
— А якщо Даринка пити хоче?
— Потерпить, не маленька! — втрутилася Галка. — Ти що, в лакеї до неї найнялася?
— А тобі яке діло? — розгнівалася Зорка. — Чого ти всякий раз лізеш? Лакеїв, між іншим, ще у вісімнадцятому році відмінили...
Вона взяла з титана кухоль, скочила на насип.
Мимо Зорки, не помітивши її в темряві, пробігли Віра Іванівна й Маря. Двері теплушки надсадно проскрипіли й щільно зачинилися.
Перестрибуючи через рейки, Зорка помчала до питної колонки. Спритно підставила кухоль під тугий струмінь. Холодні бризки обілляли поділ сукні. Зорка заходилася викручувати пелену, і цієї миті за її спиною заскреготало. Поїзд повільно рушив. Схопивши кухоль, Зорка кинулася до поїзда.
Безмовні, мов тіні, без жодної смужки світла, пропливали повз неї вагони. Чимдуж, швидше, швидше... До дверей теплушки високо, не дотягнутися... Зорка бігла вздовж поїзда, розпачливо махаючи кухлем. Мокре плаття боляче стьобало по ногах.
Ось санітарний вагон. На низьких сходинках стояли жінка в білому халаті й червоноармієць. Зорка скільки стало духу рвонулася до підніжки вагона.
— Я відстала-а-а! Забері-і-іть!
— Мабуть, дитбудинківка! — вигукнув червоноармієць, утягуючи Зорку в тамбур. — Відстала б і загинула, як цуценя!
— Сироти, — гірко мовила жінка. — Одне слово — сироти...
Зорка притисла порожній кухоль до мокрого живота й заплакала.
Там, позаду, лишилися бабуся, тато, мама... Тепер їх немає поруч. Вона сама. Сама на весь світ... сирота. Зорка заридала ще дужче.
— Неправда, я не сирота! У мене є мама! І тато! І бабуся! І... — шепотіла вона.
Жінка нахилилася до Зорки.
— Де ж твоя мама? — запитала вона.
— На фронті... вона хірург. Тато приїхав на машині з війни на один день і відвіз мене в дитячий будинок. А бабуся зосталася з тітонькою Парасею, вона ще з громадянської хвора лежить...
Сльози так і полилися з очей.
— Ось як... — жінка випросталася. Постояла хвильку нерухомо. Потім нагнулася, взяла Зорку на руки й понесла у вагон.
Зорка ще раз схлипнула, судорожно перевела подих і, міцно обнявши жінку за м'яку, ніжну, як у мами, шию, заплющила очі.
Розділ 8. У лісі, ой у темному
Зорка спала довго. Сонце вже пражило вагонні вікна, коли вона нарешті прокинулася. Не розплющуючи очей, солодко потягнулась і звично покликала:
— Бабусю-у... Який я сон бачила-а, цікавий-прецікавий.
— Ото лихо! — глухо пробасив хтось над Зорчиною головою і надовго закашлявся.
Зорка схопилася й сіла, злякано озираючись. Кашель чувся десь аж ізгори, а навпроти навзнак лежав схожий на велику ляльку чоловік і дивився на неї. Він увесь, од голови до ніг, був замотаний у широкі бинти, лише виднілися гострі, ясні очі, тонкий кирпатий ніс та сухі білі губи.
На всіх полицях лежали забинтовані люди. Стільки поранених ураз не бачила ще Зорка.
Де вона? І запахи тут якісь дивні: йоду, гречаної каші і ще чогось неприємного й тривожного.
— Сестро... пи-ити! — протяжно покликали за стінкою.
Санітарний вагон, пригадалося Зорці. Авжеж! Спочатку вона бігла на станцію по воду, а потім... Ой, там же Даринка, вона пити хоче, а в титані окріп.
Треба швидше бігти у свій вагон, там, вочевидь, усі хвилюються, гадають, що вона відстала, а ця бридка Наталка уже встигла, напевне, наскаржитися Вірі Іванівні.
Зорка рішуче простягнула руку до сукні, що висіла біля ніг, але, натрапивши на уважний погляд забинтованого чоловіка, злякано відсмикнула руку й принишкла.