Выбрать главу

Їжачок став партизаном. Справжнім молодим бійцем. Та ось одного разу біляки оточили партизанів. У глибокому байраці. Здавалося, немає рятунку. Тоді командир покликав їжачка, наказав йому:

Проповзи непомітно дорогою, В штаб червоний дай нашим знать. А якщо ти не встигнеш з підмогою, То до ранку не втриматись нам.

Їжачок дістався до наших. Він крався темної ночі; навколо гриміли постріли, розривалися бомби, а біляки повзли в кущах, мов гадюки. Та їжачок нічого не боявся. Він привів партизанам підмогу! З останніми словами Зорчин голос затремтів.

Дівчинка замовкла й оглянулася. В купе було повнісінько поранених.

Вони сиділи рядочком на полицях, стояли в проході, спираючись на милиці, й слухали. Слухали так уважно, мовби Зорка — справжня співачка.

Деякий час у купе було тихо.

Потім на горішній полиці заворушився поранений із забинтованою головою.

— Ну, донечко, спасибі тобі, — сказав він.

— Та-ак, — невизначено мовив один із поранених. Обидві його ноги були в гіпсі, і він не стояв на милицях, а висів, подавшись уперед розхристаними грудьми.

Гриць лежав із заплющеними очима, неначе міцно спав.

— Грицю! — гукнув його поранений зверху.

Гриць не обізвався.

Хтось із поранених, котрі стояли в купе, тривожно крикнув:

— Сестро! Любо!

До купе зайшла сестра. Зорка одразу впізнала її і радісно заусміхалася. Але сестра, відсторонивши Зорку, схилилася над Грицем і доторкнулася до нього щокою.

— Василю, — не повертаючи голови, тихенько попросила сестра пораненого на милицях. — Заберіть дівчинку.

Розділ 9. Якщо треба, то треба

Василь лежав горілиць, утупивши очі в стару, протерту на згинах газету, в якої поля давно були обірвані на самокрутки.

— Дядю Василю, що з Грицем? — Зорка смикнула свого нового знайомого за смугастий рукав.

Василь склав газету, сховав її під подушку, трохи підвівся і вмостив зручніше забинтовані ноги. Великі, незграбні, вони займали півлави.

— Василю, а може, вона їсти хоче? — запитав поранений, котрий лежав на другій полиці.

— Точно! — зрадів Василь. — Анумо, співухо, підзаправимося. Ти гарно співала, отож сповна заробила солдатський пайок.

Він стягнув зі столика марлеву серветку. Під серветкою виявилася залізна миска з гречаною кашею, кухоль з молоком і великий окраєць житнього хліба.

Василь прицмокнув і хитро подивився на Зорку.

Зорка відвернулася. Надула губи.

«Важко сказати, що з Грицем, нібито я маленька. Ось візьму і назло їм не буду їсти, цілий рік не буду...»

— Я не хочу їсти...

— Он як! — засмутився Вася.— Та ти, виявляється, така собі людинка, а я, бач, гадав... «Хочу не хочу», — передражнив він Зорку. — Чула таке слово «треба»?

Василів голос став суворий, і в ньому вже не було тієї доброти, з якою він пропонував Зорці окраєць.

Зорка розгублено заморгала. Що вона таке вчинила? Весь ранок розмовляла з Грицем, співала пісні — й нічого, а тепер чомусь не можна, й одразу сердяться. Злякано позираючи на Василя, вона нерішуче взяла ложку.

— От і добре. Молодець. Так і треба, — Василь раптом зрадів, заусміхався і підморгнув Зорці правим оком, від чого ліва брова кумедно поповзла вгору, зупинилася, затремтіла.

Зорка мимохіть усміхнулася.

— Можна, я Грицеві ще пісеньку заспіваю.

Василь присунувся до Зорки, обняв її однією рукою за плечі і так пригорнув до себе, що Зорка не могла й поворухнутися.

— Ти вже заспівала йому... Коли треба, заспівала, розумієш?

— Ото лихо ще, — з жалем мовив поранений на другій полиці й сів, випроставши голі ноги з-під сірої тоненької ковдри. Його нерухома забинтована рука із синіми пальцями була туго прив'язана до дошки. Притуливши до грудей хвору руку, поранений устав і, уникаючи Зорчиного погляду, вийшов.

«Не розумію, — розгублено подумала раптом Зорка, — як це: коли треба, заспівала? А тепер не потрібно? Зовсім?.. Чому?» Вона похнюпила голову і втупилась у свої обкусані нігті. Ще незбагненна туга, що була дужча за образу, наростала в ній. Вихоплювалася назовні. В роті пересохло, стало гаряче. Зорка облизала губи й заплакала.

До купе зайшла Люба.

— Що скоїлося? Ти плачеш, Зорко?

Зорка стихла. Роззирнулася. Поранені дивилися на неї мовчки, ніби чекали...