— Хіба я її образила? — вона обернулася до Зорки. — Ти ж не образилась, еге ж? Мене також, коли маму бомбою вбило, сюди привезли. Я спочатку весь час плакала, а Маря зі мною щоночі сиділа, й Коля-Ваня теж, це наш директор... Тут добре, ти не бійся... Мені Коля-Ваня стрічку в коси подарував, тільки я їх не заплітаю. Хочеш, я тобі її віддам назовсім. Ти ж тепер з нами житимеш?
Зорка подивилася на припухле від сліз обличчя жінки, на дітей, глянула на будинок, у якому зник тато, й похнюпила голову.
— Не знаю... може, і побуду поки що, коли захочу.
— Ой, силоньки моєї нема, — сказала жінка крізь сльози, — а якщо не захочеш, куди подінешся? Татові ж на війну треба. Ні, мабуть, твоя доля з нами. Тебе як звати?
— Будницька Зорка.
Веснянкуватий смішливо пирснув.
— У нас корову Зоркою звали!
Зорка спершу розгубилася, а потім образилась і покрутила пальцем біля скроні.
— Багато ти знаєш! По-справжньому я і не Зорка зовсім, а Зоря, це такий журнал був у більшовиків ще до революції, по-лі-тич-ний! Що, спіймав? — І показала веснянкуватому язика.
Діти зареготали, а жінка покуйовдила рудий хлопчиків чуб.
— Це тобі, Генько, наука! Іншим разом не лізь поперед батька в пекло.
— Дивіться, — зраділа Даринка, — Коля-Ваня йде!
Від будинку прямували до них тато й худорлявий літній чоловік у синій ватянці. З-під ватянки виглядали біла сорочка й тугий вузол краватки. Чоловік ішов швидко, заклавши руки за спину й трохи звівши гострі плечі. Тато ледь устигав за ним.
— Варю, — суворо сказав чоловік, — ви знову скандалили у воєнкома?
Сухе обличчя в чоловіка через великий гулястий лоб здавалося трикутним. Під густими білими бровами глибоко запали жваві сині очі.
— А що, я в бога теля з'їла, чи що? — хлюпаючи маленьким червоним носом, ображено озвалася жінка. — Не хочу я в тил, і край. Я коло поранених, як біля дітей, ходила б...
Чоловік сумно похитав головою.
— Ех, Варю, Варю, а дітей вам не жаль кидати? — він обернувся до тата. — Знаєте, як діти її звуть? Мама Варя!
— Маря, — поправила Даринка, — це скорочено.
— Та я ж, я ж нічого... — розгублено залебеділа жінка, озираючись на дітей. — Я ж без них... самі знаєте...
— Знаю, — лагідно мовив директор, — ідіть, Марю, в комору: треба харчі на станцію везти. І перекажіть старшому вихователю, що я поїду на станцію разом з вами.
— Марю, ми з тобою!
Діти юрбою побігли за Марею. Біля Зорки лишилася тільки Дарина.
Чоловік обернувся до Зорки, поклав руку їй на голову і всміхнувся:
— Ну, то ось ти яка, Зорка Будницька? Нумо, познайомимося. Ти знаєш, хто я?
— Знаю, — сказала Зорка, — ви директор, Коля-Ваня.
Дарина злякано зойкнула, затулила руками рота й зашарілася.
Директор перестав усміхатись і здивовано втупився в Зорку. Потім скосував на Дарину, розуміюче хмикнув, випростався, засунув руки в кишені штанів і весело спитав:
— Теж скорочено, га, Даринко?
Даринка почервоніла ще дужче й позадкувала.
— Миколо Івановичу... я не навмисно... я... Миколо Івановичу...
Микола Іванович простяг Зорці руку й підморгнув, ніби вона була з ним у згоді.
— Чула? Ну, ось і познайомилися!
Зорка мимоволі всміхнулася, але директорове обличчя вже стало серйозне.
— Прощайся з батьком, Зоря, — неголосно сказав він. — На нього чекають.
Зорка подивилась на тата. Той усміхався, але усміхався він якось дивно. Самими губами. А очі сумні. Вона кинулась до батька, вчепилася йому за руку.
Тато підняв Зорку, притулився до її обличчя неголеною щокою. Зорка схлипнула і обома руками обняла батька за шию.
— Тату, не їдь...
— Нічого, донечко,— сказав тато, ховаючи очі,— нічого. Ти в мене хоробрий козак...
На ганок будинку вийшла сива жінка в окулярах і в такій самій, як у Миколи Івановича, синій ватянці. Погукала:
— Дівчатка, Дарино Лебідь, нумо до групи! Зараз надійдуть машини!
Тато ще раз притулився до Зорчиного обличчя щокою і обережно, ніби Зорка скляна, поставив її на землю. Потім підійшов до директора й простягнув руку. Микола Іванович узяв татову руку в обидві долоні, й вони кілька секунд стояли мовчки, дивлячись один на одного.
— Одна вона в мене лишилась, — сказав тато.
«Як одна? А брат? Він же на фронті воює...» — стривожено подумала Зорка.
— Зрозуміло, — сказав Микола Іванович. — Тільки-но приїдемо, я одразу повідомлю вас.