— Витримаємо!
— Не маленькі!
Микола Іванович пройшов уздовж столів, поглядаючи на дітей, і несподівано запитав:
— Невже ви так і не зрозуміли, що ваше навчання — теж зброя? І значно могутніша за танки, кулемети, бомби! Тільки подумайте самі: фашисти галасують на весь світ, що вони знищать нашу армію, зламають наш опір. Вони не тільки руйнують наші міста, вбивають мирних жителів — вони намагаються вбити наше майбутнє! Тож поміркуйте, діти, що виходить: тисячі дітей разом з учителями вивезено в тил. У Казахстані, на Уралі, в Сибіру працюють школи, технікуми, інститути... Скінчиться війна, і ви: Сашко, Петрусь, Аня, Зорка, Галя... усі ви, майбутні вчителі, інженери, агрономи, робітники, відбудуєте зруйновані міста, зробите нашу країну ще кращою. У ваші руки, діти, партія більшовиків дає наймогутнішу, найсвітлішу зброю — ЗНАННЯ! Пам'ятайте про це.
Цього вечора довго не спали. Зорка вже вкотре починала розповідати казку, але дівчатка ніяк не могли заспокоїтись: обговорювали збори. Нінка Лапіна сиділа на ліжку біля Анчиних ніг і жалісливо скімлила:
— Аню, з російської в мене ще сяк-так, а з арифметики просто ніяк, хоч помирай... може, я просто така нездатна, га? Бувають же такі люди? Бувають? Може, моя голова не така, як у всіх?
— А рот у тебе такий? — насмішкувато запитала Наталя, збиваючи подушку. — Може, тобі пайку меншу видавати?
Зорка вже крізь сон чула, як Галка доводила комусь:
— Коли в колгоспі працювати, то яке ж це бойове? Це трудове. А бойове, коли на фронті або шпигунів ловити. Я одного шпигуна мало не піймала... Бігла, бігла за ним, а він, гад, сів у машину й чкурнув.
— А як ти його розпізнала?
— А хіба в моїй голові полова? Будь спок... іде собі в капелюсі, вуса чорні, а борода руда, одразу видно — приліплена... Іншим разом нізащо не випущу.
До спальні зайшла Віра Іванівна. Стала, тоді стушила до Зорчиного ліжка.
— Зорю, скільки вже казала тобі: не вкривайся з головою, це шкідливо.
Зорка вистромила з-під ковдри носа. Просто перед собою вона побачила вузькі плечі Віри Іванівни, худу шию і сиві коси, що відросли за дорогу нерівними пасмами. Вихователька закладала коси за вуха, від чого обличчя її здавалося ще вужчим і гострішим.
— Це востаннє, Вірванно, більше не буду.
Віра Іванівна всміхнулася, постояла кілька хвилин, дослухаючись сонного дихання дівчаток, і, обережно причинивши за собою двері, навшпиньках вийшла в коридор.
Зі спальні хлопчиків долинав регіт.
Віра Іванівна відчинила двері й суворо сказала:
— На добраніч, діти!
Сміх затих, наче його й не було.
...На маленькому ганочку флігеля, в якому розмістилися виховательська та кабінет директора, сиділи Микола Іванович і Кузьмін.
— Віро Іванівно, приставайте до гурту,— покликав Микола Іванович і посунувся, поступаючись місцем на вузенькій сходинці.— Трудний сьогодні був день. Перший... а скільки ще таких днів попереду?
— Саме так,— багатозначно докинув Кузьмін, попихкуючи люлькою.— Я, власне кажучи, чекав, що ви згадаєте на зборах про бійку.
— Навіщо?
— Як це навіщо? Ви що, схильні лишити це ганебне порушення дисципліни без наслідків?
— А що ви пропонуєте?
— Я не пропоную, я вимагаю,— різко мовив Кузьмін,— щоб заводії були суворо покарані.
— Я ненавиджу бійку... з дитинства,— не одразу обізвався Микола Іванович,— але іноді... доводилось. Наші діти травмовані війною, загибеллю рідних. Я хочу, щоб тут вони знайшли сім'ю, дружню, добру, розумну, де дітей не ділять на гарних і поганих. І починати наше нове життя покараннями... вибачайте, Степане Федоровичу. За ці чотири місяці війни, за дорогу діти змужніли, в них розвинулося почуття відповідальності; згадайте сьогоднішні збори. І треба дати добрий вихід цим новим силам; повірте мені, це дасть більше, аніж будь-яке покарання.
— Все це дуже добре,— перебив Кузьмін,— але якщо ми не доможемося залізної дисципліни і вихованці розмовлятимуть з вихователями так, як сьогодні з вами говорив Заєць, я, власне кажучи, ні за що не ручаюсь. Ви мрійник, Миколо Івановичу, і забуваєте, що триває війна і ми не маємо права бути добряками, потрібна дисципліна і ще раз дисципліна.
Віра Іванівна сиділа мовчки, тільки надмірним зусиллям волі змушуючи себе не заснути тут же на ганку. Встати й піти, на її думку, було неввічливо, і вона мучилася, терпеливо чекаючи кінця розмови. Але слова Кузьміна несподівано боляче вразили її, неначе він замірився на найголовніше, без чого вона вже не могла жити. Сонливість щезла.