— Та ось дівча Василя шукає, а прізвища не знає.
Поранені розступилися. До Зорки підійшов лікар у білому ковпаці.
— Родич?
— Ага.
— Як же ти не здогадалася запитати прізвища в свого родича?
— Та що з неї візьмеш? — загомоніли поранені. — Два вершки від горшка!
— Ганнусю, дайте дівчинці халат, хай пройде по палатах,— звелів лікар і швидкими кроками попрямував до широких дверей, над якими червоніла лампочка і напис: «Перев'язочна».
— Ходять і ходять,— невизначено буркнула Ганнуся,— ще й халати їм давай.
Поранені довго водили Зорку по палатах. У неї навіть почало наморочитися в голові од безконечного мелькання облич.
Василя ніде не було.
— А ти точно знаєш, що твій Василь у цьому госпіталі? — запитав один поранений, коли вони вийшли в сад і зупинилися біля лави.
— Він же сказав, у госпіталь повезуть...
Поранений пригорнув Зорку до себе, погладив по голові й зітхнув.
— Ех, донько, та хіба на таку війну одного госпіталя стане? Їх тисячі по всіх містах набудували, та все мало...
Плутаючись ногами в довгому халаті, Зорка побрела до воріт. Як же їй тепер знайти Василя?
Біля хвіртки її наздогнала Ганнуся.
— Совість треба мати! — лаялася вона, смикаючи Зорку за рукав.— Халата ж віддай!
Зорка підвела голову.
— Ну, чого ти кричиш? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона. — Потрібний мені твій халат!
— Він не мій, він казенний, і зовсім я не кричу, я працюю.
— То й працюй собі, а кричати нічого...
— Еге, — раптом жалібно сказала Ганнуся, хлюпаючи простудженим носом, — якщо кричати не будеш, дуже вони слухають...
Зорка довго стояла на одному місці, дивилася, як гуляють по саду ті, хто одужує, як від'їжджають і під'їжджають санітарні машини. Тоді повільно почалапала.
«Наші, напевне, вже давно повернулися зі школи, обідають. Маря картоплі з бараниною підсмажила на друге...» — ковтаючи слину, тоскно думала вона. А Сашко, мабуть, шукає її. І Коля-Ваня клопочеться. Тепер Крага набалакає йому всячини, і Коля-Ваня подумає, що вона й справді така погана... Правильно Анка тоді сказала, що Крага не простить їй... Що ж його робити? Може, вернутися? Еге, вернешся, а там Крага...
Зорка сама не знала, куди і навіщо вона йде, але повернутися в дитячий будинок до Кузьміна було для неї страшніше за невідомість.
Розділ 21. Начальник Дармен
— Начальнику! Начальнику! — загукала Зорка, кидаючись до юнака в червоному залізничному кашкеті.
Юнак озирнувся. На обличчі його подив. Він зняв кашкета, витер хусткою виголену, аж синю, голову й знову надів, ретельно перевіряючи відстань від брів до козирка.
Зорка припала обличчям до ватяного халата начальника й заплакала.
— Е-е-е... — сказав начальник розгублено,— навіщо сльози? Хто образив?
Він ледь відірвав од себе Зорку і присів навпочіпки, притримуючи її за плечі обома руками.
— Кажи, кизимко, де твої татко-мамка? Загубила?
Зорка похитала головою, ковтаючи сльози.
— Ні? — начальник зрадів. — Скажи тоді, чому горе-море? Який поїзд-моїзд їдеш?
Знайомі примовляння «горе-море» і «поїзд-моїзд» несподівано заспокоїли Зорку. Вона схлипнула й витерла долонею мокре лице, повеселіла від упевненості, що начальник не залишить її тут саму і тепер все владнається.
— Я не на поїзді, я з дитячого будинку, — сказала Зорка. — Пам'ятаєте, ви ще говорили: «Ой, який худий кизимка, їсти багато треба...»
Начальник задер голову і відкопилив нижню губу, з трудом пригадуючи Зорку. На худому вилицюватому обличчі його застигло здивування, потім досада. Він насупився і суворо запитав:
— Чому сама на станцію ходиш? Хто пускав?
Зорка відвернулася. Сльози знову побігли швидко-швидко, вона розмазувала їх кулаками по щоках, завмираючи од страху, що він зараз розгнівається й піде і вона знову залишиться сама.
До них підбіг чоловік у шинелі.
— Начальнику! — хрипло сказав він. — Дармен-жан! Райком викликає!
Начальник, притримуючи Зорку за плечі, швидкими кроками повів її поперед себе до станції.
У приміщенні стояла напівтемрява. Вікна щільно завішано плетеними матами, а над вхідними дверима й під стелею світилися лампочки, нерівно замазані синьою фарбою. На широких підвіконнях, на лавах і просто на підлозі сиділи й спали люди. Начальник Дармен, Зорка й чоловік у шинелі з трудом добулися до дверей аж у кінці приміщення.
Назустріч начальникові кинулася жінка з дитиною на руках.