— Товаришу начальнику, — благала вона.— Мені потрібно в Арись, розумієте, в Арись... Я третю добу тут сиджу.
— Поїзд є, квитків немає, — неголосно сказав начальник Дармен. — Що я можу вдіяти?! Війна!
— Мені потрібно в Арись, розумієте, там мене чекають, а тут я... з дитиною... — жінка хапала начальника за халат, настирливо втовкмачуючи, ніби він не розумів її.
Начальник витягнув з кишені блокнота, щось швидко написав у ньому і, відірвавши аркушик, простягнув його чоловікові в шинелі.
— В касу. Сеїде, допоможи жінці.
Люди навколо загули. До начальника владно протовпився гладкий чоловік з брезентовим портфелем.
— Послухайте, шановний, — зарокотав він, але начальник, не слухаючи його, штовхнув Зорку до кімнати, ускочив сам і щільно зачинив за собою двері.
— Швидше, Дармене, райком на проводі!
Начальник стягнув з голови кашкета, не дивлячись, повісив на гачок біля дверей і схопив біля рогатого телефона трубку, що голосно хрипіла.
Зорка огледілася. Маленька вузька кімната була забита людом. Не пасажирами, а залізничниками. Вони мовчки курили, вичікувально поглядаючи на начальника.
— Начальник слухає! — кричав у трубку Дармен, прикриваючи рота зігнутою долонею. — Е-е, дівчино, нумо швидко райком! Начальник Дармен слухає!
У трубці почувся чоловічий голос. Дармен замовк, напружено зсунувши брови. Нарешті він поклав трубку. Глянув у вікно відсутнім поглядом, потім обернувся й міцно витер обличчя долонями.
— Ну, що там? — нетерпляче запитав залізничник з вусами, які, наче в моржа, стирчали вперед.
— Увесь урожай бавовни за три дні вивезти потрібно, — рівним голосом сказав начальник. Помовчав, вистукуючи пальцями по столі, вдарив долонею і додав, стиснувши кулак: — А де людей візьмемо стільки, щоб повантажити? Вагони всі заберемо... Люди знову на станції сидітимуть? Звичайно, фронту бавовна потрібна, а хіба людям їхати не треба? Працювати не треба? Скільки, розумієш, рук без праці марнується!
— А що вдієш? — залізничник з моржевими вусами зітхнув і підвівся, струшуючи з ватяних штанів крихти махорки.
— Чекай! Чекай! — сердито закричав начальник. — Війна, війна! Ійє! Джигіти, давай іди, говори людям, хто допомагає швидко бавовну вантажити, в першу чергу саджати вагони будемо.
Кімната спорожніла.
Дармен, усе ще насуплений, глянув на Зорку, яка застигла в кутку, і раптом широко всміхнувся.
— Відал-міндал? Іди сідай... кушать-мушать хочеш?
У цей час задзвонив телефон. Начальник зняв трубку. Прислухався. Звів брову й хитро подивився на Зорку крізь довгі вузькі щілини очей.
— Я... здрастуй, здрастуй, Баскармо! Як не бачив? Тут, куди дінеться? Нікуди не дінеться... Добре, добре... Е-е-е, скажи йому, Баскармо, від доброго пастуха вівця не тікає... Чому мої слова, народу слова... Добре, давай приїжджай, ждемо!
Він поклав трубку, сперся ліктями на стіл, погрозив Зорці вказівним пальцем.
— Недобре, кизимко, навіщо тікала? Директорові боляче зробила... Добру людину образила.
Зорка мовчала. Посмикувала, бгала комір сукні, не маючи сили подолати тремтіння.
Начальник прицмокнув язиком і з досадою ляснув себе долонями по колінах...
— Е-е, геть дурний став! Давай їсти-місти будем, зо-о-ов-сім інший розмова піде, еге?
Дармен скинув з шиї хустку, яка правила йому за шарф, розстелив її прямо на письмовому столі. Витягнув скриньку й почав жваво викладати на хустку шматки коржів, кружальця білого пресованого сиру, сушений урюк.
— Татко-мамка війну скінчать. У дитячий будинок приїдуть: давай, директоре, нашу кизимку, а тебе немає... Добре? Недобре.
Зорка покірно кивала. В неї наморочилось у голові з голоду й нетерпіння. Вона майже не чула начальникових слів, їй було байдуже, що з нею станеться потім, аби тільки зараз швидше дали їсти.
У кімнату заглянув залізничник з моржевими вусами.
— Дармен-жан, вийди на секунд, тут один громадянин...
Начальник вийшов. Зорка, розморена їжею, задрімала, зручно згорнувшись калачиком на лавці.
Розбудив її крик. У кімнаті товпилися люди. Гладкий чоловік з брезентовим портфелем тицяв в обличчя начальника жмуток паперів і горлав обурливим начальницьким басом:
— Я вам не вантажник!
Зорка злякано схопилася. Їй здалося, ніби вона почула голос Кузьміна. Ось таким же обурливим начальницьким басом він кричав на неї в школі: «Я тобі всі твої витівки пригадаю!»
Ні, вона нізащо не повернеться в дитячий будинок!
Зорка позадкувала й непомітно шмигнула в двері.
На вулиці швидко смеркало. Вітер дужчав. Гнав по землі оберемки сіна, сухі кізяки. Здіймав над паровозами блискотливі снопи іскор. Наближення ночі лякало Зорку, вона нерішуче зупинилася. Може, й справді повернутися? Начальник добрий, хіба він хоче їй зла? А Микола Іванович?! Кузьмін, мабуть, йому такого набалакав! «Ганьба! — скаже, — зараз війна! — І пальцем показуватиме, як тоді на Нінку.— Всьому дитячому будинкові ганьба через таких, як вона!»