Ні, в дитячий будинок нема вороття... А куди? Зараз Зорка була наїдена, в кишені курточки про запас лежав шматок коржа, тому майбутнє не видавалося їй таким сумним. Вона дужче закуталася в куртку й побігла аж на край привокзального майдану, де товпилися люди. Там важче буде знайти її.
Розділ 22. Кумалаки
Біля дерев'яної гратчастої скрині просто на землі сидів, підібгавши під себе ноги, старий казах. Він був у м'якій козячій шапці з довгими вухами. На груди збігала білими хвилями довга вузька борода. Перед старим на широкій картатій хустці розкидані глиняні кульки.
Старий то збирав кульки в жменю, то кидав їх на хустку й щось казав жінкам, які поприсідали навпочіпки коло нього. Вони кивали головами, з тривогою і надією прислухаючись до швидкої дідової мови.
Зорка ступила ближче. Сидять собі люди й розмовляють. Навколо гамір, суєта, а ці неначе на окремішньому острові. Цікаво!
Старий зібрав кульки в жменю, прикрив поверх рукою, потрусив і різко кинув на хустку. Кульки розлетілися врізнобіч, наражаючись одна на одну, і завмерли групами та поодинці. Дід нахилився, кілька секунд уважно розглядав кульки, зосереджено накручуючи на палець кінець бороди. Потім підвів голову.
— Суюнші! — радісно мовив він до російської жінки в старому, залатаному на ліктях чоловічому пальті. — Коли кумалаки падають отак, кажуть: «Уже видно стежку, якою йде караван!»
— То це виходить — живий? — запитала жінка, недовірливо розглядаючи кумалаки. — Ти правду ворожиш?
Старий зібрав у кулак бороду, докірливо похитав головою.
— Жінко! — поважно й трошки ображено сказав він. — Я пас отари, коли тебе ще й на світі не було. Я ходив товмачем з кизил-аскерами, коли ти ще трималася за мамину спідницю. Спина моя давно перетворилася на суху арчу, але ніхто не чув від старого Токатая слова неправди. «Цінність слова — в істині»,— казав мій батько. Вай, жінко, хай зникнуть з твого обличчя зморшки горя та відчаю. Твій джигіт живий! Перемога стоїть за його плечима, і в серці твого чоловіка палає вогонь мужності й сміливості.
Жінка встала й простягнула старому гроші, але той відвів її руку.
Старий зібрав кумалаки в жменю й знову кинув їх на хустку. Жінки слухали діда так, наче від нього залежало все.
А головне — чи живі ті, кого вони чекали з війни.
Підійшов пасажирський поїзд. Люди з мішками заметушилися по перону. Жінки, які оточували діда, сполошилися, підхопили свої кошики та замотані ганчір'ям відра.
Старий сидів непорушно, задумливо цідячи бороду крізь пальці. Зорка переступила з ноги на ногу, кашлянула. Дід поворухнувся. Дістав з-за пазухи шкіряну торбинку, обережно розв'язав поворозку, прихопив звідти двома пальцями пучку якоїсь зеленої трави й поклав за щоку. Зорка зачудовано дивилася на нього.
— Ти хочеш у мене щось запитати?
Зорка знічено зам'ялася.
— Хіба в домі, де ти живеш, тебе не вчать поважати старших?
— Здрастуйте, — сказала Зорка і, посмілівши, попросила: — Подивіться, будь ласка, мій тато живий?
Дід торкнув кульки долонею.
— Живий.
— А мама? — поспішила Зорка. — І ще брат, дядя Льоня, бабуся, Даринка й потім... в якому госпіталі Василь?
— Вай, дівчинко, я чую, в тебе багато рідних людей. Це добре, отже, ти не самітна.
— Та що ви! — гордо сказала Зорка. — У мене ще Сашко є... І Коля-Ваня, і Галка... тільки про них не треба ворожити.
Старий усміхнувся, намотав на палець кінець бороди, другою рукою зібрав кульки й кинув їх.
— Усі живі, — сказав він. — А Василь у найкращому госпіталі. Його лікують найкращі лікарі. Ти напиши йому листа.
— У мене лише воєнна адреса є.
— Вай, добре! Напиши йому на війну. Такий джигіт, як твій Василь, не буде довго хворіти.
До них підійшов міліціонер, туго підперезаний поясом поверх синьої шинелі.
— Недобре, батьку, старий уже, а обдурюєш людей.
Дід зібрав кумалаки і, зав'язавши їх у хустку, заховав за пазуху.
— Зобидив тебе аллах, синку, — насмішкувато сказав він, — у тіло мужчини вклав короткий розум жінки.
— Попрошу не ображати, — міліціонер скривджено насупив обрідні білі брови. — Й іди звідси по-доброму.