Діти натягнули на голови курточки й побігли, хляпаючи в темряві по калюжах.
«А раптом їй спаде на думку сісти на поїзд? — тривожився Сашко. — Загине сама... Не вірю Кразі, Зорка не така, щоб ні з сього ні з того втекти... Сидить, напевне, десь під дощем і плаче. Лише б знайти... лише б знайти...»
На одній з вулиць вони здибали мокрого як хлющ Генька. Над головою він тримав шмат фанери, яка хоч і не рятувала його від дощу, але так сильно торохтіла, що ніхто 8 дітей не міг спочатку почути й слова.
— От! Цілих... дві години... бігаю... причинний! — нарешті почули діти. — Коля-Ваня прийшов, сказав — найшли, сказав — біжи, там Сашко...
— Ур-ра! — не дослухавши Генька, радісно закричала Галка й помчала до дитячого будинку. За нею кинулись решта, далеко позаду лишивши Генька.
— Почекайте-е! — загукав він, розмахуючи фанерою. — Вона ж однак пропала-а-а!
Діти зупинилися, Петрусь підбіг до Генька, схопив його за комір і притягнув до себе.
— Хто знову пропав?
— Та жабеня ж! От, не дослухають і біжать... пришелепкуваті! Та не тіпай ти, що я — винен!
Сашко звільнив Генька, відтягнув з дороги й поставив біля тину.
— Кажи до ладу, що там знову?
— А я хіба що, не кажу? — образився Генько. — Я весь час кажу, а ви не слухаєте... Шукав, шукав вас, знайшов...
— Давай коротше, — став благати Петрусь.
— А я хіба що, не коротше? На станції вона знайшлася, в начальника. Коля-Ваня тільки домовився в колгоспі про коня, а вона знову тю-тю! Шукай вітра в полі! Коля-Ваня сказав, щоб я вас знайшов, зараз він на станцію поїде.
Біля воріт дитячого будинку під ліхтарем стояв Микола Іванович в брезентовому плащі з відлогою.
— Сашко, Петрусю, — гукнув він, угледівши дітей, — перевдягніться і допоможіть Вірі Іванівні. Простежте, щоб усі діти лягли спати.
— А ви?
— Зараз ми з Степаном Федоровичем поїдемо на станцію. Будницька десь там.
— І я з вами, — сказав Сашко.
— І ми! — в один голос заявили Галка й Анка.
— Ні. Ніхто не поїде. Ідіть у будинок і перевдягніться.
— Миколо Івановичу, я повинен поїхати, — тихо й наполегливо мовив Сашко.
В цей час до дитячого будинку підкотила вантажна машина. Відчинилися дверцята, і на дорогу зістрибнули одна за одною дві темні постаті. Велика й маленька.
— Сашко! — скрикнула Зорка й заплакала.
А міліціонер ступив до Миколи Івановича у світле коло, окреслене ліхтарем, і підніс руку до козирка.
— Директор? Ваша втікачка? Ходімте, будь ласка, складемо протокола...
...Галка та Анка роздягнули Зорку, вклали в ліжко. Зорку морозило, в усьому її тілі оселився терпкий біль. Микола Іванович за цей день змарнів, пожовтів. Під очима лягли темні тіні. Від цього сивий чуб і брови стали ще білішими.
— Утнути такий номер! — обурювався Кузьмін. — Переполошити весь дитячий будинок.
Бас Кузьміна котився кімнатою, відлунювався в Зорчиних скронях тупим болем. Вона благально подивилася на Сашка.
— Скажи... йому... хай не кричить...
— Заждіть, Степане Федоровичу, — сказав Микола Іванович і нахилився до Зорки.
— Я... не хотіла... а воно саме...
— Втеклося? — запитав Микола Іванович. Він провів долонею по Зорчиній голові, затримав руку на лобі.
— Ага... я до Василя... на війну... хотіла...
— Болить голова? — запитав Микола Іванович, не знімаючи руки із Зорчиного лоба.
Кузьмін постукав кісточками пальців по столі.
— Брешуть на кожному кроці, хуліганять!
Зорка з остраху повернулася до Сашка, взяла його за руку, припала до неї обличчям.
— Неправда... — зашепотіла Зорка, хоча їй здавалося, що вона кричить на весь голос, — неправда... ніхто не дав... вам права... вуха скубти...
Сашко обережно вивільнив свою руку.
— Ви що, не бачите? Їй погано! — придушеним голосом вигукнув він.
Зорка знепритомніла. І вже непритомну, її закутали в ковдри й повезли на гарбі за багато кілометрів од селища в районну лікарню.
Розділ 24. Бережіть дружбу
Зорка сиділа біля вікна на клунку з простирадлами й писала листа. Вона любила ховатися в комірчину. Тут тепло. Від стелажів з білизною, валізами й купами старого одягу терпко пахло висушеним полином, яким Маря щедро пересипала речі, щоб не заводилася міль. Тут Зорка була сама, відокремлена від усього світу.
Гамір голосів з коридора й спалень майже не проникав до комори.
«Доброго дня чи вечора, любесенький Васильку, — писала Зорка,— я живу нічого. А як ти живеш? Як твоє здоров'я? Скільки ти вбив фашистів? Убивай їх якнайбільше, не бійся. Ворог буде розбитий — перемога буде за нами! Любенький Васильку, я хворіла на запалення легенів і тепер уже одужала. В лікарні було добре. Микола Іванович приїздив до мене в лікарню, і Сашко теж приїздив...»