— Швидше, швидше, — підганяла Дарина, — Віра Іванівна й так гніватиметься.
— Вона зла?
— Ні... аніскілечки. Віра Іванівна добра, тільки трошки нервова. Вона лише два дні в нас, а та, яка до неї була, малят в інший дитбудинок повезла.
В широкому вестибюлі було похмуро й порожньо. На затоптаній підлозі валялися клапті газет, обрізки мотузків, сіре лушпиння з насіння.
Дарина повернула в довгий коридор й стала біля високих білих дверей. На дверях теліпалася червона скляна табличка з жовтими літерами: «Червоний куток».
— Тепер тут наша група, — сказала Дарина, — ходімо, не бійся. Ми тепер усі гуртом, усі дівчатка, і навіть із четвертого є, і з п'ятого!
— А я не боюся, — хоробро відповіла Зорка.
У великій світлій кімнаті було гамірно. Дівчатка сиділи на зсунутих у кутках столах, на підлозі, кілька старших дівчаток стояли кружка біля вікна й співали.
Поряд з дівчатками, що співали, за маленьким столом сиділа сива жінка в окулярах і щось писала на довгих смужках паперу.
Дарина підштовхнула Зорку до столу й голосно відрапортувала:
— Вірванно, це Зорка Будницька. Вона тепер з нами буде. Вона тата проводжала.
Вихователька, підсліпкувато мружачись, глянула на Зорку поверх окулярів. У неї було таке сіре й виснажене обличчя, ніби вона не спала кілька ночей поспіль.
— Так, так, мені Микола Іванович казав, — розгублено мовила вона й знову втупилась у папери.
— Там машини прийшли, — сказала Дарина.
— Гаразд, спасибі, Даринко... Простирадел сто двадцять штук, наволочок вісімдесят... Що ти сказала? — Віра Іванівна підвела голову й вказівним пальцем торкнулася дужки окулярів. — Машини прийшли?
— Еге, аж три! А це Зорка Будницька. Новенька, — повторила Даринка й знову підштовхнула Зорку до столу.
Віра Іванівна подивилася на Зорку і всміхнулась. Обличчя її зразу помолоділо.
— Мені Микола Іванович казав про тебе. Здрастуй, Зоренько. Я сподіваюся, тобі з нами буде добре, еге ж?
— Атож, — з готовністю відповіла Зорка.
— От і гаразд! Наталю!
До столу підійшла повна, дуже гарна дівчинка з пишними рудуватими кучерями, перехопленими на потилиці блакитною стрічкою. Дівчинка була на голову вища за Зорку і видавалася набагато старшою.
— Наталю, познайомся, наша нова дівчинка. Сподіваюся, ви будете дружити.
Віра Іванівна встала, скрутила паперові смужки в рурочку, засунула в потертий брезентовий портфель і голосно сказала, звертаючись уже до всіх:
— Діти, виходьте у двір і шикуйтеся біля прапора.
Вона накинула на плечі ватянку й вийшла, а дівчатка обступили Зорку, розглядаючи її весело й безцеремонно.
— Як тебе звати? — спитала Наталя.
— Зорка, — відповіла Дарина.
— Твій номер — сім, дійде черга, як усім, — сказала чорнява чубата дівчинка. З-під густого чубчика на Зорку націлилися нахабнуваті циганські очі.
Наталя звела тонку темну брову, гордовито глянула на Дарину й недбало поклала руку на плече чорнявої.
— Як ти гадаєш, Галко, вона сама вже вміє говорити?
— Вона німа!
Галка труснула чубчиком і зареготала. Вслід за нею засміялися й інші дівчатка.
Зорка розгублено озирнулася. Її очі бігали з одного обличчя на інше.
— Я не німа, — сказала вона ображено, — чому ви смієтесь?
— Як тобі не соромно, Галко, адже вона новенька, — не стримала свого обурення Даринка.
— Була новенька, стане старенька! — Галка вже не сміялася. Вона стукнула носком черевика по валізці.
— Що в тебе там?
— Книжки, сукні й лялька є, — охоче відповіла Зорка, радіючи, що зав'язалась нарешті хороша розмова. — Це мені бабуся поклала.
— Ходімо швидше, — раптом заспішила Дарина, — там же машини...
— Байдуже. Без нас не поїдуть, — упевнено заявила Наталя й привітно глянула на Зорку яскравими, як у порцелянової ляльки, блакитними очима.— Гарні сукні? Покажи.
— Ходімте швидше, — ще наполегливіше сказала Дарина. Вона взяла валізку й потягла до виходу. Наталя засміялася, щось шепнула Галці і, граючи плечима, пішла з класу.
Зорка наздогнала Дарину в коридорі.
— Чому ти так? — спитала вона сердито. Ось тепер через Дарину ця вродлива Наталя не захоче з нею дружити. Подумає, що Зорка скупа й не захотіла показати сукні.
— Вони лихі, — сказала Дарина.
— Хто?
— Галка Ляхова й Наталка Доможир — староста, а ще Любов Орлову із себе вдає, задавака противна. Завжди в новеньких усе видурюють.
— Як видурюють?
— А так. Спочатку попросять поносити, а потім не віддають.