Сашко схопив рушничок і почав обережно витирати йому обличчя. Зорка навшпиньках підійшла до ліжка.
— Сашко, може, Вірванну покликати? — пошепки запитала вона.
— Не потрібно... — сказав Микола Іванович.
— Миколо Івановичу... а якщо вас у лікарню заберуть, — злякано запитала Зорка, — як же ми... без вас...
Сашко гнівно глянув на неї.
— Нічого, — ледь зміг вимовити Микола Іванович і спробував усміхнутися, — живі будемо, не помремо...
До кімнати швидко зайшов Кузьмін з двома жінками в білих халатах.
Сашко й Зорка вийшли на подвір'я. Біля ганку стояла гарба, вимощена сіном. На худій спині коня лежала снігова наліпка. А трошки далі, коло дверей до корпусу, обступивши Віру Іванівну, стояли діти.
Миколу Івановича відвезли в лікарню.
У спальнях дівчатка голосно плакали. Зорка залізла в комору. Сашко вмовляв її іти спати, але вона не слухала.
— Заспокойся, малечо, все минеться... Зроблять Колі-Вані операцію, він одужає і повернеться до нас... Коля-Ваня не такий, він не кине нас...
— А якщо... якщо... Крага...
— Годі-бо плакати... Нас же з тобою двоє, малечо... Вдвох нам ніхто не страшний, еге?
— Еге, — сказала Зорка, заспокоюючись.
Сашко обняв її, пригорнув до себе й погладив по голові.
— Ось так, а тепер іди спати. Уроки всі зробила?
— Ага...
Двері в комору розчинилися. На порозі стояв Кузьмін.
— Дмитрієв? Будницька? — здивовано, наче очам своїм не вірячи, запитав він.
Сашко стояв так само, пригорнувши Зорку до себе, й дивився на Кузьміна.
— Так-так, Дмитрієв... — покручуючи в пальцях люльку, насмішкувато сказав Кузьмін.
Сашко спалахнув, відсторонив од себе Зорку.
— Біжи...
Зорка прожогом, скільки було духу, кинулась у спальню. Щоки її палали. Вона не могла збагнути, чому їй раптом стало так соромно, неначе у їхній дружбі з Сашком було щось недобре.
Позаду неї чути було гнівний бас Кузьміна та обурений голос Сашка, який аж заїкався од хвилювання.
Не роздягаючись, Зорка пірнула в ліжко й вкрилася з головою.
Розділ 25. Щука
Продавець хапав хлібини одну за одною, кидав їх на широкий, наче майдан, щербатий прилавок і краяв на шматочки. Зорка тяглася до прилавка, але її весь час одштовхували. А буханців щоразу меншало.
Полиці несподівано зсунулися, і на Зорку зівсебіч посипався хліб. Зорка хапала буханці й ховала за пазуху. Їй раптом стало лячно. Загине стільки хліба! Швидше, швидше, поки ніхто не побачив, не відібрав! Продавець, розмахуючи ножем, бігав навколо неї і кричав:
— Зорко, ти чого сіпаєшся?!
Зорка випустила з рух хлібину, і хлібина заплигала, як гумовий м'ячик. Вище, вище! Зорка підстрибнула, щоб піймати її, і вдарилася головою об щось тверде.
Зорка злякано розплющила очі. Поруч неї сиділа сонна Галка, терла долонею скроню.
— Ти чого? — ледь прочумавшися, запитала Зорка.
— Це не я чого, а ти чого! — розгнівалася Галка. — Спочатку сіпаєшся, як навіжена, а потім я-ак даси головою... аж гуля вискочила!
Дівчата спали. Біля вікна скрутилася калачиком під ковдрою Наталя. На подушці стирчали тільки ріжки з паперу, на які староста дбайливо накручувала перед сном відрослі за зиму золотаві коси. Тоненько, ніби крадькома, посвистувала носом Нінка. Широко розкинувши руки, розплаталася на спині Анка.
Під стелею біля дверей тьмяно блимала синім вогником нічна лампочка у залізній сітці. В спальні стояла задуха.
Галка вмостилася, натягнула на голову ковдру і затихла, сердито посапуючи. Зорка теж перевернулася на другий бік, спиною до подружки, намагаючись заснути, але буханці хліба весь час кружляли перед очима. Зорка зітхнула й повернулася до Галки.
— Галю, ти спиш?
— Сплю.
— А мені хліба стільки снилося...
— Мені він щоночі сниться, — пробурчала Галка під ковдрою.
Зорка лягла горілиць, закинула руки за голову й стала дивитися у вікно.
Надворі погойдувався од вітру ліхтар у бляшаному круглому брилику, підвішений до дроту, і від його хитливого світла темінь за вікном то спалахувала яскравим колом, то гасла.
«Чому від Василя так довго листа немає? Раптом віл не одержав, загубився лист десь у дорозі чи ще що скоїлося? Галка каже, дуже вже йому потрібно відповідати... Дурна вона, просто не знає, який Василь... Ото здорово було б, аби Василь, тато і мама разом приїхали й всипали б Кразі, щоб знав... Невже тепер ось так на все життя в дитячому будинку лишатися? А як же бабуся там сама буде? Швидше б Коля-Ваня одужував, а то Крага геть вреднючий став, прискіпується, як навіжений, тільки Наталочка в нього в хороших ходить, ябеда нещасна... І їсти так хочеться, аж сил не стає... Хоч би маленький шматочок хліба або ще чогось», — з сумом подумала Зорка, а вголос мовила: