— Я, коли виросту велика, куплю собі цілу хлібину.
Галка заворушилася. Скинула з голови ковдру.
— А ти могла б зараз із'їсти хлібину?
— Подумаєш, хлібину... я дві, ні, цілі три зараз із'їла б!
— Бреши, три не з'їла б!
— Ні, з'їла б!
— Парі?
— Парі! На що?
Прокинулась Анка, підвела голову.
— Ви чого? — І тут же знову заснула.
Дівчата невесело перезирнулися.
— От чумні, — зажурено мовила Галка, — знайшли про що сперечатися.
Ліхтар за вікном раптом погас, і нічна темрява одразу порідшала, розбавилася світанковою білястою синню.
— Гайда на кухню, Маря вже картоплю чистить, — запропонувала Галка.
Зорка запалилася. І як вона забула про Марю? Маря ж таки завжди підкине картоплину, а то й дві.
Дівчатка вдягнулись і безшумно вислизнули зі спальні. В кухню можна було потрапити через їдальню, але зараз їдальня замкнена на ключ. Дівчата навшпиньках прокралися довгим коридором мимо хлоп'ячої спальні, мимо піонерської кімнати, де ночувала Віра Іванівна, й вийшли У Двір.
Хоча був уже початок березня, ночами ще брав мороз. Нерівна горбиста земля вкривалася інеєм, хрустіла під ногами тонкими крижинками. Степом ще коли-не-коли гуляли бурани, ламаючи сухі трави, що високо стирчали над тонким шаром снігу в низинах. Але вдень сонце гріло вже по-весняному. Земля під його теплим промінням розм'якла, парувала. На деревах бубнявіли бруньки. Місцеві жителі, прийшовши з роботи, до пізньої ночі поралися на своїх городах.
У флігелі, де розмістилися кабінет і квартира Кузьміна, було ще темно. Хоча старший вихователь уставав завжди завидна, дівчатка полегшено зітхнули: краще не попадатися йому на очі.
У кухні віяло жаром від натопленої печі. Над казанком, закритим пласкою дощаною покришкою, білою хмарою висіла пара. Вогненним блиском сяяли мідні каструлі. Темніли гори алюмінієвих мисок на вузьких полицях. Усе, як завжди. Тільки замість Марі біля чана з картоплею сиділа незнайома жінка в білій хустинці, туго напненій до густих чорних брів.
нудним голосом виводила тітка, широко роззявляючи рота з дрібними зубами. Картоплини сонно ворушилися в її млявих вузлуватих пальцях.
— Тю-ю, — здивовано протягнула Галка, — це ж треба...
Тітка глянула на дівчат світлими нерухомими очима, навіть не моргнувши, тоді позіхнула, потяглася і встала, відсунувши кирзовим чоботом лантух з картоплею.
— Чого вам треба?
— А де Маря? — запитала Зорка.
— Немає вашої Марі. Директор у пральню перевів.
— А... а хто ж тепер на кухні?
— Я. Ідіть, ідіть звідси, кому кажу? Нічого вам тут огинатися!
Вона штурхнула дівчаток з порога й зачинила двері.
— От чумна! — вражено прошипіла Галка.
— Ще й дверима грюкає, щука! Звідки вона взялася?
— А й правда, Щука, — Галка лукаво засміялася, приставила до роззявленого рота руку з розчепіреними пальцями.— Зубиська о-о! Страхолюдина бридка!
Галка притьма відчинила двері. Тітка стояла біля плити, помішувала дерев'яною ложкою в зеленій емальованій каструлі. По кухні линули духмяні пахощі вареного м'яса, присмаченого червоним стручкуватим перцем. Галка притулилася плечем до одвірка, голосно втягнула в себе м'ясний дух і вп'ялася в тітку нахабними очима.
— Це що, на сніданок м'ясо буде?
Тітка швидко прикрила каструлю покришкою, відскочила од плити й замахала перед Галкою руками, неначе хотіла відігнати од дівчаток пахощі м'яса.
— Ви чого тут швендяєте? — злим надривним голосом закричала вона.
Галка відскочила, штовхнула спиною Зорку. Двері перед ними знову зачинилися.
На подвір'ї щось заскрипіло. З-за рогу флігеля з'явилася темна постать у волохатій шапці-вушанці.
— Хайт, чу! — вигукнула постать високим протяжним голосом, махнула рукою, і до дверей кухні чинно підплив величезний верблюд, тягнучи за собою скрипучу гарбу з великими колесами. Візник кинув віжки на горб верблюда, зняв з гарби лантух і, весело «гекнувши», взяв його на плечі.
— Гей, господине! Продухт привіз!
Широко відчинивши двері, він уніс лантух у кухню, перекинув його на стіл і дістав з-за пазухи зібгані папірці.