— Оце-то пощастило,— раділа Галка, наминаючи хліб.— А ти чому така?
— Так... гидка вона якась.
— Тю! Заторочила одне й те саме. Про мене, то якою вона не є, лише б користь була.
— Все одно, — не могла заспокоїтися Зорка, мимоволі прагнучи віднайти причину тривоги. — Я одну таку знала, теж казала «поволі їдеш, далеко будеш», а сама німців чекала.
— То й що? Подумаєш, казала... Людей он скільки, мільйони тисяч, а слова для всіх однакові... Зі слів не можна судити. Твоя тітка німців чекала, а Щука хліба нам дала, — слушно зауважила Галка і, ляпнувши Зорку по плечі, зареготала: — Та облиш ти! Хто багато думає, в того зморшки виростають.
Зорка розгублено глянула у веселі Галчині очі. Адже правда. Ось Сашко весь час каже: «Вчи уроки». І Наталка те ж саме повторює. А вони ж не однакові. Хіба порівняєш Сашка з Наталкою? Та нізащо! І все ж таки... все-таки...
— Як ти гадаєш, про що це Щука веліла мовчати? — запитала Зорка вже на порозі будинку.
Галка непевно стенула плечима.
— Не знаю... видно, про хліб. Побоялася, що скажуть: навіщо дала?
— А чому Марю перевели?
— Ну, чого ти причепилася, — розгнівалася Галка, — ото чумна: «чому, чому»... А нам що до цього?
Розділ 26. Кужіль
Головною вулицею селища рухався караван. Попереду на сивих худих конячинах їхали верхи три дівчини в яскравих шовкових сукнях і темних оксамитових камзолах, оторочених стеклярусом. За дівчатами поважно йшли верблюди, нав'ючені юртами та речами. На речах сиділи смагляві чорноброві жінки та діти. За верблюдами в клубах пилу рухалась величезна отара вузькоголових горбоносих овець. Вівці охляли за зиму, у них були підтягнені животи. Вони голодно бекали і разом кидалися на кожну травинку, що росла обіч шляху.
Діти вибігли із школи й стали, очікуючи, коли пройде галаслива отара.
— Ух ти! Скільки шкарпеток! — захоплено вигукнула Зорка.
Два темнолиці статечні пастухи в лисячих малахаях і ватяних стьобаних халатах їхали за отарою, підганяючи дерев'яними гострими палицями овець, які відставали.
— Куди їх женуть? На м'ясокомбінат? — запитала Галка.
— На коктеу кочують... весняні пасовиська, — відповіла Рахія. — Зима важка була, овечки зовсім худі... На коктеу овечки погуляють на молодій траві, ягнят приведуть. Свято буде.
Галка зітхнула.
— Надіне наш хлопець на фронті шкарпетки, притупне ногою і скаже: «Ото гарні дівчата в тилу! Тепер мені ніякий мороз не страшний, не те що якийсь там поганий фріц!» — говорила Маря. — Ось по весні в колгоспі настрижуть з овечок вовни, рукавичок сплетемо...
Зорка вколола гострою спицею палець і жалібно глянула на виховательку.
— Вірванно... я знову забула, як плести п'ятку...
— Скільки разів я тобі показувала? — суворо запитала Віра Іванівна.
Зорка винувато зітхнула:
— Багато...
Віра Іванівна ввіткнула голку у вилогу халата, обмотала її ниткою і взяла Зорчине плетиво.
— Подивися, скільки ти петель спустила? Куди годиться така робота? Неміцна й негарна...
— Байдуже, — сказала Зорка, — однаково в чоботях не видно, гарно чи ні.
— Хіба? — запитала Віра Іванівна. — Можливо. Ану, дивись уважно. Ці дві спиці облиш, а ці дві сплети з двох боків. Старайся, Зоренько, раптом ці шкарпетки та до твого батька потраплять. Уявляєш, як він зрадіє?
— А як він узнає?
— Ти записку в шкарпетку поклади...
Зорка зраділа. Забула про вколений палець, підхопилася, кинулася в кімнату по папір. За хвилину вона влетіла в піонерську і ще з порога гукнула:
— Вірванно! Де мої готові шкарпетки?
Віра Іванівна поважно, без тіні усмішки на обличчі, подала Зорці дві пари готових шкарпеток з кривими, негарно виплетеними п'ятками й спущеними петлями, абияк скріпленими ниткою.
Зорка розгублено розглядала своє рукоділля. А що, коли й правда до тата або до Василя потраплять сплетені нею шкарпетки? З кривими п'ятками?
— Вірванно, можна, я в інші записку покладу?
— А ці чим погані?
Зорка почервоніла, похнюпила голову, намагаючись не дивитися на дівчаток, що потай посміхалися.
— Тут... п'ятки...
Дівчатка вже голосно реготали з Зорки.
— Подумаєш, біда яка, — весело сказала Віра Іванівна, — в чоботях однаково не видно...
— Отож-бо, дівча, — вдоволено обізвалася Маря, насмішкувато позираючи на червоне розгублене обличчя Зорки, — збагнула? Га? Чим же інший боєць гірший за твого батька? Ану давай твою роботу. Ось це все — до резинки — розпусти й почни спочатку. Розумієш?