Зорка взяла рукоділля. Ні, тепер вона жодної петлі не спустить і п'ятку цю кляту навчиться в'язати так само гарно, як Віра Іванівна або Маря. А потім покладе в шкарпетки записку: «Любий боєць, носи на здоров'я, це я тобі сплела. Зорка Будницька».
— Зорко, ти уроки зробила? — запитала Анка.
— Ага, — відповіла Зорка, рада зміні розмови, і, не чекаючи, поки Анка зажадає звіту, зацокотіла:
— Родинні закінчення прикметників...
— Які? Які? — тамуючи сміх, перебила її Віра Іванівна.
— Родинні, а що?
— Ро-до-ві! — по складах виголосила Наталя. — Ех, ти... Краще б уроки готувала як слід, аніж бігати за... — вона подивилася на виховательку й не доказала. Тільки посміхнулась презирливо.
Дівчатка принишкли. Зорка спалахнула, хотіла щось сказати, та не знайшла, що відповісти. Анка Чистова опустила плетиво на коліна й здивовано глянула старості просто в вічі.
— Чому ж ти вмовкла? Домовляй! — своїм спокійним низьким голосом наказала вона.
— Замірилася, то бий! — підтримала Чистову Галка.— Скисла чи завидки беруть?
— А й не скисла! — гонористо відрубала Наталя й насмішкувато глянула на розгублену Зорку. — Ми всі вважаємо, що просто соромно дівчині дружити з хлопцем.
— Хто це «ми»? — запитала Віра Іванівна.
— Ми... весь колектив.
— А ти за всіх не розписуйся! — розгнівалася Галка. — Теж знайшлася!
— Хлопці, дівчата, — сказала Анка, — а Коля-Ваня говорив: брати й сестри...
— Дуже вже ти любиш, Наталко, інших гудити, — докинула Маря.
— Чому ж соромно? — знову запитала Віра Іванівна.
Наталя стенула плечима.
— Наче ви самі не знаєте...
— Не знаю. Може, ти поясниш мені?
— А що тут пояснювати?! — вигукнула Галка. — Завидки беруть, що ніхто не хоче дружити з нею... Сама ще й як бігала за Сашком!
Наталя кинула на Галку обурений погляд і зневажливо зморщила ніс.
— Дуже він мені потрібний... Правду Степан Федорович каже, що Дмитрієв брутальний...
— І неправда! — Зорка підскочила до Наталі. — Сашко хороший! Справедливий! І розумний, а ти...
— Правильно! — загукали дівчатка, перебиваючи одна одну. — Наталка просто базікало, а Сашко справедливий! Він не лише Зорці допомагає, він усім допомагає!
Віра Іванівна зняла окуляри і, покусуючи дужку, кілька хвилин дивилася уважно на бундючно надуту Наталку. Потім обернулася до дівчат.
— Заспокойтесь. Я рада, що ви з повагою ставитеся до Саші. Ну, а хто тепер так само тепло скаже про Наталю?
Дівчатка сиділи мовчки, опустивши очі на плетиво.
— Я чекаю...
— Наталя вродлива, — несміливо обізвалась нарешті Ніна Лапіна.
— І лише? Малувато, мабуть, для... людини, — з жалем сказала Віра Іванівна й обернулася до Наталі.
Раптом староста закрила лице руками й вибігла з піонерської, мало не збивши в дверях Рахію.
— Ой-бой! Що таке? — скрикнула Рахія, сторонячись. — Чому Наталя плаче?
— То нічого, — сказала Маря, — то хороші сльози...
Розділ 27. «Ось так, Степанку...»
Минуло вже два тижні відтоді, як веселий візник привіз гречану крупу. Зорка й Галка щодня, тільки-но сигналило, з надією бігли в їдальню, та довгожданою гречаною кашею навіть не пахло.
Дівчатка губилися в здогадках, але про своє знайомство з новою куховаркою не розповідали нікому. Раз Щука просила мовчати, та ще й хліба дала за це, значить, треба мовчати.
Нарешті Галці терпець урвався. Перед вечерею, коли Віра Іванівна й Маря пішли в колгосп здавати нові шкарпетки, вона покликала Зорку з піонерської кімнати в коридор.
— Гайда на кухню... Може, Щука гречану кашу варить?
— А коли ні?
— Тоді запитаємо. Чому вона зволікає? Мені ця каша щоночі сниться.
Двері на кухню були навстіж розчинені, і з них шугала пара. Щука стояла біля столу й великим товкачем товкла варену картоплю в каструлі. Біля плити в дерев'яному кориті плавали оселедці.
Дівчатка перезирнулися. Виходить, на вечерю знову пюре з оселедцем, а де ж каша гречана?
Загледівши на порозі дівчаток, Щука вишкірила дрібні зуби, що стирчали вперед.
— Ох, лишенько мені, сирітоньки, провідати прийшли?
— Ага, — сказала Зорка, виступаючи з-за Галчиної спини. — Ми про гречку хотіли запитати.
— Про яку таку гречку?
— Як про яку? — перепитала Зорка й, озирнувшися на Галку, засміялася. Таким безглуздим видалося їй Щучине запитання.
— Звичайну, — мовила Галка, — яку тоді в мішку привезли.
Щука відійшла од столу, виглянула з кухні, пересвідчуючись, чи нікого немає поблизу, потім відчинила шафочку над столом, дістала звідти два шматки хліба й простягнула дівчаткам.