— Тихіше, ти... зате диню їстимемо. Дякуй, що собаки немає. З вами, боягузками, зв'яжешся — діла не буде.
— Годі-бо вам, — примирливо шепнула Зорка, — зараз вона піде.
Жінка линула в піч коряк води, прихопила ганчіркою казан і понесла його в юрту, гукнувши щось по-казахськи. З чорного отвору дверей у мазанці вигулькнула згорблена постать, закутана в біле покривало, й почовгала в юрту. У дворі запала тиша.
— Пора! — підвівшися, сказала Галка й озирнулася на Генька. — Поки вони поїдять, ми вже дома будемо. Зорко, ти лізь на дах, там курат сохне, а ми з Геньком наберемо сушениць.
Зорка послинила під жижкою затерплу ногу й вилізла приставленою драбиною на дах. На темній повстині невиразно біліли кругляки твердого сиру, наче камені, обточені морем і хтозна-як занесені в казахський безводний степ. Зорка тугіше зав'язала пасок сукні й почала сипати кругляки за пазуху. Несподівано в домі грюкнули двері, почувся сполоханий жіночий зойк:
— Шайтан! Дитбудинок шайтан!
— Зорко! Тікай! — гукнула Галка знизу.
Зорка впала на дах плиском, підповзла до краю, де була приставлена драбина, але саме в цьому місці стояла жінка й кричала так, ніби її різали:
— Злодій! Шайтан! Держи злодій!
Галка та Генько майнули подвір'ям і зникли в кущах. Зорка заметалася по даху. А від юрти вже бігли люди.
— Де злодій?
— Держи!
— Ой, на даху! На даху!
Хтось ухопив занімілу зі страху Зорку, волоком стягнув по драбині. Зорка спробувала вирватися. Пасок сукні лопнув, і на землю з дрібним стукотом посипався сир.
— Злодій! — заверещала жінка. — Вбивати треба!
Зорка вклякла й припала до землі, очікуючи, що її зараз почнуть убивати.
— Вай! Що там скоїлося? — долинув з юрти неквапливий старечий голос. У голосі діда вчувалося Зорці щось знайоме. Зорка підхопилася й помчала до юрти.
Зі страху не тямлячи себе, Зорка кулею влетіла в юрту і, спіткнувшись, упала на м'яку повсть. Слідом за нею вбігли жінки.
— Вай! Стільки гамору з-за маленької дівчинки, — насмішкувато проказав над Зоркою знайомий голос.
Зорка підвела голову.
В юрті яскраво палало вогнище. Біля вогнища перед великою дерев'яною тацею з вареною кукурудзою на купі ватяних ковдр сидів, підібгавши під себе ноги, дідусь Токатай. Він сидів непорушно, склавши руки на колінах, і дивився на Зорку.
«Кумалаки... кумалаки», — застрибало від щастя, задзвеніло Зорці в голові й відлунилось у серці солодкою надією.
— Маленький, маленький, а злодій! — сказала ображено чорнокоса жінка.
Старий Токатай похитав головою, процідив бороду крізь смагляві сухі пальці.
А жінки, що стовпилися на порозі юрти, кричали:
— Все цуплять!
— Ми працюємо, працюємо, а вони цуплять!
— Звісно, дитбудинківські!
Чорнокоса поворушила кочергою у вогнищі, підкинула кілька жовтих плиток кізяка, підвела голову й просто в очі гидливо подивилася на Зорку.
— Коли таке було, га? Зроду не було. У-у-у, злодій! Убивати треба!
— Вай, донько, а може, дівчинку нагодувати треба? Кульшат, принеси води, хай дівчинка освіжить лице й руки.
Чорнокоса Кульшат змахнула широкими рукавами сукні, схопилася за вилоги безрукавки на знак подиву.
— Астапир алла! — спроквола й обурено сказала вона.— Ата, відколи казахи частують злодіїв?
— А відколи казахи називають голодних дітей злодіями? — у тон їй запитав дідусь Токатай і, витягнувши з-за спини подушку, поклав її поряд себе.
— Сідай, дівчинко, і хай вогнище моєї доньки розтопить страх у твоєму серці. Сідай...
Зорка схлипнула, боязко глянула на Кульшат, підвелася навкарачки, підповзла до старого й сіла на подушку.
— Як твоє ім'я?
— Зорка... — насилу розціплюючи зуби, відповіла вона. І раптом почала викрикувати: — Це Щука все! Якщо ми голодні! Коля-Ваня в лікарні. А Щука крупу гречану продала. Вони разом з Крагою, разом! Я знаю! Він з дочкою Щучиною одружується! А нам капусту гнилу дають!
Кульшат підійшла до Зорки й присунула її разом з подушкою до таці з кукурудзою.
— Їж, — сказала вона, — мамка де?
— На війні мама, й тато на війні, й дядя Льоня, і брат у мене є, він теж на війні, й Василь... Усі на війні!
— Скільки тобі років?
Але Зорка вже нічого не чула. Кукурудза була ще тепла, трошки підсолена. Зорка хапала один качан за одним і обгризала їх, майже не пережовуючи. Вона не бачила, як люди в юрті старалися не дивитися на неї. Лише почула тонке жалібне схлипування в кутку. Там сиділа згорблена постать, закутана в біле покривало.