— Ур-ра! — закричала Галка.
У дворі показалися Сашко й Петрусь.
— Ей, Заєць! Сашко! Гайда до нас! — Генько побіг назустріч хлопцям.— Ми концерт придумуємо для госпіталю!
продекламував Петрусь.
— Дуже добре, Петрусю,— зраділа Віра Іванівна,— ти весь знаєш?
— Здорово! Цей я теж знаю! — вигукнув Генько.
— Отож, діти,— мовила Віра Іванівна,— ще один номер готовий. А ти, Сашко?
Сашко всміхаючись знизав плечима.
— Хіба що на сурмі...
Генько збігав у піонерську, приніс сурму.
— Облиште!.. Та ви що, насправді! — Сашко сміючись відштовхував од себе сурму.— Я ж оглушу там усіх!
— Зіграй, Сашко,— попросила Зорка.
Сашко взяв сурму, приставив до губів і заграв марш.
Несподівано з директорської вийшов стурбований Кузьмін. Постояв на ганку, злегка погойдуючись на розставлених ногах.
— Дмитрієв! Заєць! До мене! — наказав він.
Сашко перестав грати, насупився й неохоче пішов до Кузьміна. Слідом за Сашком повагом підійшов Петрусь і став, дивлячись спідлоба на старшого вихователя.
— Молодець! Добре граєш! — схвально сказав Сашкові Кузьмін і тут же діловито додав: — Візьміть біля кухні візок і їдьте до зруйнованої будівлі. Знаєте куди?
Хлопці кивнули.
— То ось, щоб до вечора розібрали стіну по цеглині й привезли до будинку Параски Семенівни, зрозуміло?
— Степане Федоровичу, можна вас на хвилинку? — озвалася Віра Іванівна.
Вони відійшли вбік.
Віра Іванівна пошепки про щось швидко заговорила, раз у раз поправляючи пасма сивих кіс, що вибивалися з-за вух. Кузьмін уважно слухав її, хитаючи головою, ніби погоджувався з кожним її словом.
— Усе? — голосно запитав він, коли Віра Іванівна замовкла.— Чого це ви останнім часом обговорюєте будь-яке розпорядження?.. Так, цегла потрібна для мене особисто. Неетично? Ну, знаєте... а хіба я, власне кажучи, не віддаю дітям увесь свій час? Ви стомилися просто, вам потрібно відпочити, шановна Віро Іванівно, підлікувати нерви... Так, так, у вашому віці нелегко нести таке навантаження. Я подумаю про це, що?
Віра Іванівна розгублено зняла окуляри й підняла до Кузьміна бліде обличчя з короткозорими безпомічними очима.
— Що ви, Степане Федоровичу, я... я цілком здорова...
Не слухаючи більше виховательку, Кузьмін обернувся до Сашка та Петруся й весело гукнув гучним голосом:
— Нумо, орли, до роботи!
...А за дві години у воротях дитячого будинку показався Петрусь Заєць. Він ішов заточуючись і тягнув за собою візок, на якому лежав непритомний Сашко. Закривавлена розпухла рука його безпомічно звисала з вузького візка.
Діти заціпеніло дивилися на Сашка.
До самісінького вечора юрмилися дитбудинківці біля паркана госпіталю, куди терміново доправили Сашка. Дівчата плакали, обступивши заціпенілу з горя Зорку. Вона сиділа на землі, обхопивши коліна, й сухими очима дивилася на освітлене вікно операційної. Хоч як благала Зорка, в приміщення її не впустили.
— Ти поплач, поплач, легше стане,— втішали дівчатка.
Зорці весь час хотілося плакати, але сліз не було.
А хлопці похмуро слухали Петруся, котрий уже всоте розповідав, як усе сталося, і запевняв, що Крага навмисне все так улаштував, бо хотів помститися Сашкові за те, що він у міліцію ходив.
Госпітальна Ганнуся снувала по двору й приносила дітям вістки:
— У виховательки перша група крові, у Марі друга...
— Виховательку повели вже до операційної...
— Ой що було, що було! Ваша Маря як кинеться з кулаками на Кузьміна, він аж затрусився весь, аж побілів! Головлікар каже: «Геть, не кричіть»,— а вона не йде. Каже: «Я кого хочеш на ноги підніму, сама доглядатиму його!»
— Вона така... Маря! Ти про Сашка скажи, як він?
Ганнуся поважно підібгала губи.
— Ні за що ручатися не можу. Живий. Опритомнів. Я сама чула, навмисно під дверима стояла. Каже: «Лікарю, руку врятуйте!» А йому маску під ніс — і приспали.
— Як приспали? Навіщо?
— Щоб операцію робити. Гадаєте, просто, коли рука геть розчавлена?
З дверей госпіталю вийшов постарілий, змарнілий Кузьмін. Діти мовчки розступилися; одні дивилися на нього з відвертою ненавистю, інші ховали очі.