— Діти,— тихим, незвичним для нього голосом звернувся Кузьмін,— ідіть додому... На нас звалилося велике горе... велике. Сашка вже прооперували.
Він пожував губами, хотів ще щось сказати і не сказав. Швидкими метушливими руками почав ляпати себе по кишенях гімнастерки й галіфе. Шукав люльку. Не знайшов, і, наче пригадавши щось невідкладне, нерівними кроками майже побіг до дитячого будинку.
Потім прийшла Маря. Заплакана, ображена...
— Йдіть додому, хлопці, вже коли мене вигнали, то вам і поготів нема чого тут робити.
Маря підняла Зорку з землі, обтрусила їй платтячко і, взявши за руку, повела до будинку.
— Не горюй, Зоренько, дасть бог, усе минеться, я до Сашка все одно на ніч прийду... Тільки два пальці йому відрізали... два пальці — це ж дрібниця для чоловіка, розумієш? Для чоловіка головне, щоб голова була на плечах...
Зорка покірно йшла поруч з Марею.
Розділ 30. Ніхто їм не повірить
Віра Іванівна прийшла пізно. Дівчатка ще не спали. Зорка сиділа на своєму ліжку в тій же позі, що й біля госпіталю, й мовчала. За цей час вона мовби розучилася говорити.
Вихователька повільно, ніби кожен крок долати було важко, підійшла до столу й сіла, поклавши голову на зігнуті лікті.
— Це Крага все накоїв,— обізвалася Галка.
Вихователька підвела голову.
— Галя Ляхова,— рівним, якимось аж надто рівним голосом сказала вона,— ти ще дуже мала, щоб судити вчинки старших.
— А хіба неправда, га? — не вгамовувалася Галка.
— Облиш! — крикнула Анка, й це було так несподівано для спокійної і такої завжди стриманої Чистової, що Галка мимоволі вмовкла.
Анка витягла з тумбочки миску з холодним картопляним пюре та шматочком оселедця й поставила на стіл.
— Поїжте, Вірванно, — Анка засоромлено зам'ялася і стала настирливо тицяти ложку у мляві пальці виховательки.
Дівчатка обступили їх.
— Поїжте, Вірванно,— хором умовляли вони.
Віра Іванівна встала. Очі її дивно заблищали.
— Дякую! — сказала голосом, що аж бринів сльозами.
— Я по чай збігаю,— несподівано мовила Зорка і, в чому була — в трусах та майці, вибігла зі спальні.
Кухня виявилася на замку. Зорка оббігла навколо їдальні. Одно вікно було відчинене. Вона викарабкалася на підвіконня, влізла в їдальню і через вікно роздавальні дісталася на кухню. Чай у казані був іще теплий. Зорка вилізла на плиту, зачерпнула кухлем. Міцно вмазаний у плиту казан несподівано захитався і провиснув боком. Зорка злякано зістрибнула з плити. Що це з казаном? Але гадати ніколи, треба принести Вірі Іванівні чай, поки він не охолов остаточно.
У Кузьміновому флігелі горіло світло. «Цікаво, що зараз Крага робить?» — з ненавистю подумала Зорка. Вона підійшла ближче. Крізь нещільно зачинені лутки долинали стишені голоси.
— Ти, Степанку, їж,— почула Зорка лагідний голос Щуки,— чого не буває... Оклигає хлопчисько. А я для тебе кашки рисової на молоці наварила, з цукром, масельце сьогодні одержали... «Рисова каша на молоці! — здивувалася Зорка.— Треба ж! І масло! Сашко в лікарні, а вони кашу жеруть».
— Прокляття! — голосно сказав Кузьмін.— Треба ж такому скоїтися? Сто років стояла — й нічого, власне кажучи, а тут... І чого вам заманулося будинок перебудовувати? Втягли мене в цю історію, що? Тепер слідство почнуть... ви, звичайно, осторонь залишитесь!
— Не збагну, Степанку, чого ти винуватиш себе без вини? В кухні плита провалилася, потрібна цегла, щоб полагодити, не лишати ж діточок без гарячого? Кумекаєш?
— Яка плита? — не зрозумів Кузьмін.
— Кухонна,— значуще сказала Щука,— не втямиш? Ех, Степанку, Степанку, молодий ти та зелений, до всякого діла розум треба докласти. І що б ти робив без мене?
— Та ви поясніть до ладу, власне кажучи, що? — гнівався Кузьмін.
— Я цеглинки з плити повитягала, побила,— Щука знизила голос до шепоту, і Зорка з великим трудом добирала слова,— лагодити тепер потрібно, кумекаєш?
— Так-так,— недовірливо й водночас радісно протягнув Кузьмін,— кумекаю, кумекаю, власне кажучи... Трясця його матері!
«Гадина, гадина,— мало не плакала від злості Зорка,— то ось чому казан провалився!»
— І не побивайся даремно, не в таких тарапатах бували,— далі втокмачувала Щука.— Люди на війні тищами гинуть, і то нічого, а ці безрідні кому потрібні? Й виховательку приберемо до рук. Час голодний, страдницький, підкинемо їй хлібця, м'ясця, масельця... До своєї користі лише дурень байдужий, кумекаєш? А дітям самим хто повірить?