— Негайно ж оддай камінь! — наказав він.
Зорка сховала руку з каменем за спину. Вона ще не збагнула, що він од неї хоче, та водночас відчула раптом якусь незрозумілу провину.
— Та-ак...
Кузьмін ураз різко зігнувся, мовби переломився навпіл, боляче стиснув Зорчин кулак твердими холодними пальцями і забрав камінь.
Зорка несамохіть скрикнула й задмухала на побілілу долоню.
— Новенька? — швидко й суворо запитав Кузьмін, розмахуючи рукою з каменем перед лицем Зорки. — Так, так, новенька, не встигла, власне кажучи, вступити і вже ганьбиш дитячий будинок хуліганськими діями?
Зорка перестала дмухати на пальці й з подивом утупилася в старшого вихователя.
— Я не хуліганю, — ображено мовила дівчинка, — слово честі!
— Отже, це я кидав камені в цистерну з пальним, так, власне кажучи, виходить? — не слухаючи Зорку, вів далі Кузьмін. — Люди кожну краплю пального добувають своїм потом, щоб відправити на фронт, а ти псуєш? Невже ти гадаєш, що війна — це іграшка?!
Зорка відчула, як уся кров прилинула їй до обличчя. «Камені в цистерну? Хіба я кидала камені в цистерну? Що він каже?» Губи її затіпались.
— Ну? Відповідай!
— Я... я не в цистерну, я... там бабуся, — розгублено прошепотіла Зорка, ковтаючи сльози. — Я не зумисне, слово честі...
— Де бабуся? В цистерні?
— У мі... місті, — Зорка не стрималася, голосно заплакала, затуливши лице руками й похитуючись з боку на бік.
— Та-ак, — Кузьмін подивився на руку з каменем, чомусь підкинув його, піймав і викинув геть. Потому незграбно, однією рукою пригорнув Зорку до себе.
— Ну, гаразд, не плач. Нічого, власне кажучи, з твоєю бабусею не сталося. Це в іншому районі бомбують.
— Правда? Ні, слово честі? — Зорка витерла очі й, позираючи на довге темне обличчя вихователя, заторохтіла: — Я так злякалася, я думала, а раптом на наш будинок бомба впала... А ви бачили, як наші зенітки бомбилку збили? Ми з Миколою Івановичем дивилися! А ви й справді знаєте, що з бабусею нічого не скоїлося?
— Правда, правда. А тепер, власне кажучи, гайда у групу. Це знічев'я тобі в голову всілякі думки лізуть, вояко! Га? Повтори, що я сказав? — Кузьмін усміхнувся підбадьорливо й підморгнув.
— Це знічев'я мені... Тільки я, слово честі, не просто так ходила, я по миски...
— Р-розмови! — жартома пригрозив Кузьмін.— У групу, кулею! Повтори!
— Кулею! — Зорка вдячно всміхнулася старшому вихователеві й помчала чимдуж у групу.
— Стій! — гукнув її Кузьмін. Він не кваплячись витягнув із кишені гаманець, насипав тютюну в люльку, старанно притоптав великим пальцем і тільки після цього, докірливо похитавши головою, кінцем ціпка поворушив купу мисок.
— А це я за тебе повинен збирати, га?
— Ой... Забула! Побігла притьмом і забула, — винувато всміхаючись, виправдовувалася Зорка.
— Забула, — передражнив Кузьмін, попихкуючи люлькою, — ото завжди так: поспішиш — людей насмішиш, га? Повтори.
Зорка перестала складати миски й здивовано звела очі на вихователя. Що це він? Чому завжди? І розгнівалася: «Нізащо не повторю! Хіба я папуга!»
— Негайно повтори! Ну...
Він височів над Зоркою, широко розставивши ноги у жовтих зашнурованих крагах, нетерпляче супив брови. І все навколо: й вагони, й люди, й Кузьмін — здалися Зорці враз такими великими, що, хоч скільки кричи, ніхто не почує.
— Поспішиш і людей насмішиш, — покірно прошепотіла Зорка.
— Ой лишенько! Я геть зомліла, куди дівча поділось? А воно тутечки... — Маря несподівано налетіла десь ізбоку, обхопила Зорку за плечі й притиснула до своїх широких м'яких грудей.
— Степане Федоровичу, там вас якісь військові шукають.
— Де вони? — запитав Кузьмін.
— Та о-он тамечки! — Маря показала рукою на останні вагони ешелону.— Сердиті,— співчутливо додала вона.
— Так, так, — пробубонів Кузьмін і, вже не звертаючи уваги на Зорку й Марю, дуже припадаючи на ліву ногу, зашкутильгав до останніх вагонів.
— А ти що тут накоїла? — напалася Маря на Зорку, коли Кузьмін відійшов. — Бог знає, де бігаєш, усіх переполошила... Та ти чого так тремтиш? Вилаяв? Ой лишенько, ну, заспокойся, прийде і на пса колись зима. Давай хутенько зберемо миски, там Віра Іванівна хвилюється...
Маря пригладила Зорці розкошлані коси й заходилася швидко збирати злощасні миски.
Розділ 5. Запитання і відповіді
Побачивши Зорку, Даринка поставила на землю відро з ложками й побігла назустріч.
— Зоренько, де ти завіялася? Я так злякалася!