Він і досі лишався «рахівником», людиною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де «Землю-12» рано чи пізно міг би виявити якийсь зореліт. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…
А проте він уперто не хотів здаватися. Кілька днів найнапруженішої праці — і Дід відремонтований. Михайло сподівався мати сякого-такого «співбесідника» та партнера у грі в шахи. Але пошкодження були такі, що Дід повністю втратив «машинний інтелект» і заледве керував системами життєзабезпечення та гравітаційного захисту.
Аж тепер Михайла огорнула сіра байдужість до всього. Він міг жити й боротися лише в ім’я великої мети. Зараз її не було. Існувати заради самого існування? Фінал — однаковий, то навіщо його відтягувати?
Він облишив обов’язковий комплекс гімнастичних вправ, перестав голитися, лягав спати одягнений. Його дисциплінований мозок досі ще корився йому, уникав спогадів про Регіну й Валентія.
Зате в уяві поставала рідна Земля з усіма відтінками її безмежно багатого, буйного життя. І дедалі частіше у вухах лунали вірші, до яких він завжди ставився байдуже і які все ж запам’яталися мимохіть. А ще — музика й пісні.
Вже переплуталися «день» і «ніч» — засинав Михайло там, де його знемагала втома. Йому почали снитися барвисті легкоплинні сни, які вмить забувалися. Але прокидався він здебільшого від звуків власного голосу.
А один сон геть-чисто вибив його з рівноваги. Примарилося: в оцій же кают-компанії сидять усі — живі й здорові, — одначе йдеться не про порятунок «Землі-11», а про долю Михайла Гнатовича Северина. Навігатор Румб, незвично метушливий і багатослівний, улесливо доводить, що перед Северином відкривається дуже приваблива, світла перспектива дожити до кінця своїх днів безтурботно й легко: досить проковтнути велику дозу церебрину — і враз поруйнуються найважливіші логічні центри кори головного мозку, — перетворишся на блаженного ідіота. А щасливі, тихі божевільні живуть довго-довго…
Це було так страшно, що Михайло скрикнув і прокинувся. Пригадалося: нещодавно, поранивши руку, він зайшов по біостимулятор до аптеки Валентія. Там у око впала шафка з написом: «Седативні препарати». І — застереження: «Вводяться тільки під контролем лікаря, мінімальними дозами».
Він тоді ще подумав: «А якщо лікаря — немає?» Взяв у руки пляшечку з таблетками церебрину і згадав захоплені лекції Валька про досягнення психіатричної фармакології. А виходить, підсвідомість уже почала свою підступну роботу, щоб зламати волю, змусити пожертвувати інтелектом заради фізіологічного існування. Їй можна буде опиратися ще довго, проте, кінець кінцем, вона переможе, бо одинокий, без друзів, без мети, має рано чи пізно збожеволіти.
Отже, зволікати немає смислу. Вийти з корабля, уперше й востаннє помилуватися неймовірним краєвидом цієї пекельної планети — і розстебнути скафандр. Небуття вилікує від усіх болісних роздумів, від усіх хвороб.
Михайло поголився, прийняв душ. Надів найкращий костюм. Прибрав у кают-компанії та в головній рубці. Може, через сотні років знайдуть цей зореліт, і на його борту має бути повний порядок.
Перевірив кріогенну апаратуру всіх анабіотичних ванн. У них — при температурі рідкого повітря зберігаються тіла двадцяти дев’яти членів екіпажу. То ж хай зберігаються: невідомо, як далеко сягне медицина майбутнього, і чи не стане воскресіння з мертвих елементарно простою процедурою.
Михайло обійшов повагом усі каюти. Посидів у кожній, подумки прощаючись з її колишнім мешканцем. І, нарешті, вперше за весь цей час наважився зазирнути до каюти Регіни.
Калейдоскопи, пучечки сухих трав, верстачок з «елементарно-слюсарним натюрмортом», скрипка на стіні. Та ще книжки на полицях і безліч скриньок усяких гатунків.
Вона була істориком за другим фахом, і всі оці скриньки, глясери, відеотеки й мікроголи містять у собі неоціненні матеріали розвитку революційного руху на Землі. Звичайно, переважна більшість реліквій — дублі, а то й мікродублі, але є серед них по-справжньому рідкісні речі, знайдені нею особисто під час історико-археологічних експедицій.
Старовинна зброя рабів-повстанців… Запресовані в прозорий пластик оригінали прокламацій… Мікродубль славетного крейсера «Аврора»… Стрічки мікрогола про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу… Стереопортрет Юрія Гагаріна…
Ніколи раніше Михайло Северин не цікавився гуманітарними науками — Рахівник, та й годі. Зараз міг би зацікавитись. Але вже бракує часу. Рішення прийнято, його треба виконувати. Одне перешкоджає: день його народження тільки завтра. А точніше, через двадцять дві години. Треба вволити останню волю Регіни. «Подарунок на день народження»! Мила, мила дівчино…
Він лежав горілиць на канапці в каюті Регіни і зрідка позирав на годинник. Лише одна думка обпікала йому мозок: як це сталося, що з усіх членів екіпажу зостався не наймолодший і не найздоровіший Михайло Северин? Якесь вірусне захворювання? Виключено. Смертоносне опромінювання? Виключено, бо один з усіх навіть не занедужав. Отже, провина справді лягає на якісь вади в системах життєзабезпечення гідростатичних ванн, і про це треба написати в останньому рапорті.
На табло годинника вискочило чотири нулі. Отже, з днем народження, Михайле Гнатовичу!
Він повагом підійшов до заповітної скриньки, підняв її кришку. Якийсь апарат, а поверх нього — згорнений вчетверо аркушик паперу. Звичайно ж, лист від Регіни.
«Друже мій!
Аж тепер я прощаюся з тобою назавжди. Я знаю: ти лишишся один-однісінький, бо і Валентій незабаром помре. Справа в тому, що ми всі — не знаю, як і де — потрапили в дуже потужну зону негативного «поля Мро», але опромінилися кожен по-своєму: ті 27, які померли зразу, отримали надкритичну дозу, я — трішки меншу, ще меншу — Валентій, а твій індивідуальний дозиметр не вийшов за межі норми. Чому так — не знаю, але…»
Михайло розгублено поглянув на браслет-індикатор. Так, сумарна доза опромінення «полем Мро» не перевищує норми. Але чому? Чому? Від цього поля захисту немає, воно пронизує всю Землю, не затримуючись, отже, і панцирна оболонка зорельота для нього — ніщо. Його можна тільки обминути, виявивши заздалегідь, або ж нейтралізувати полем протилежного знака. В даному разі про нейтралізацію навіть говорити не варто. А якщо так, то чому ж з усіх членів екіпажу тільки…
Михайло ляснув себе по лобі. Він згадав, як у гарячковій підготовці до форсованого польоту вони переналагоджували «Мро-активатор» на автоматичний режим. Від необережного руху Регіни ввімкнувся генератор. Усіх трьох пронизало потужне позитивне «поле Мро». Він тоді вчасно похопився, вимкнув генератор, і друзі нічого не помітили. А сам подумав з полегкістю: «Яке щастя, що позитивне „поле Мро“ — не шкідливе. На собі пересвідчився!»
«На собі пересвідчився!» Так ось у чому річ! Так самісінько, як і радіоактивне випромінювання, «поле Мро» накопичується в клітинах живого організму. Навіть одне позитивне опромінювання відтягло загибель Валентія і Регіни на два тижні. А Михайло Северин опромінювався багаторазово, тому й лишився живий!
Він помчав до кают-компанії, а звідти — до рубки управління. Перевірив дані на обох табло «Мро-активатора». Все гаразд. Але ж це — в даному місці і в дану мить; прилади показують інтенсивність поля зараз. І тільки індивідуальні дозиметри визначають загальну суму опромінення.
Михайло нетерпляче переглянув записану автоматом стрічку градієнта «поля Мро». Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польоту на форсованому режимі «Земля-12» потрапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. Її можна було б обминути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмований на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.