На рідній планеті Координатора ночей, власне, не було. Навіть коли заходило життєдайне центральне світило, небо ледь-ледь втрачало свою яскравість. Воно було щедро поцятковане зірками — жодної плямки не знайдеш. Та й не дивно: у галактичному ядрі зорі розташовані одна біля одної так близько, як тільки дозволяє сила оберненої гравітації; там загальний фон випромінювання настільки могутній, що коли б у якійсь із планетних систем погасло її власне світило, життя на ній не загинуло б.
А тут… Ой, який нездоланний жах охоплював Координатора, коли заходило оце, з дозволу сказати, «сонце». Наставала темрява, страшнішої за яку вигадати не можна. В непроникно-чорному небі де-не-де мерехтіли зорі — такі кволі, такі безпорадні й такі далекі, що Координатора дедалі дужче охоплювало нестримне бажання раз і назавжди вимкнути свою базову пам’ять, знищити себе як свідому істоту. Ночі цієї планети були для нього втіленням безвиході, символом того, що Вищий Розум, який досяг, здавалося б, необмеженої могутності, так і лишився безпорадним перед нескінченністю часу й простору, перед незбагненними таємницями Природи.
Він гнівався на себе за ці думки, нарікав на фахову долю, згідно з якою, як Координатор, одержав надзвичайно розвинений центр емоцій, щоб мати змогу спілкуватися з найрізноманітнішими представниками цивілізації Системи. Зараз йому ця буйність уяви була тільки обтяжливою. Навіщо вона тут, де не тільки не знайдеш представників Вищого Розуму, а й взагалі неможливе життя?!
Заощаджуючи енергію, він рухався тільки вдень — рухався з випростаними енергоприймачами-«крилами». Тримати їх важко: давалася взнаки потрійна сила тяжіння. Та ще важче було, коли починав дмухати вітер. Лише вряди-годи він підштовхував уперед, а здебільшого гальмував, і тоді Координатор, як і перед заходом «сонця», вмощувався на голу гранітну брилу — на щастя, вони траплялися тепер дедалі частіше — і сидів отак, доки можна було продовжувати подорож у Ніщо. Він вимикав свою свідомість, лишаючи тільки сторожовий центр, і тоді наставав час пробудження базової пам’яті. Оживало найголовніше, найцікавіше з того, що трапилося в житті кільканадцяти поколінь його предків. Він не міг спілкуватися з ними, але ж частка кожного з них жила в ньому, сприймала його органами чуття цей жахливий, неповторно парадоксальний світ, і навіть якоюсь мірою через третю сигнальну систему намагалася висловити свої твердження чи міркування.
Дивно: останнім часом у базовій пам’яті Координатора все частіше проступає чудна, єретична думка про те, що на цій планеті все-таки може існувати життя. Життя надзвичайно своєрідне, побудоване на зовсім інших засадах, та все ж реальне. Крім цього твердження, не вдавалося пригадати нічого: певно, воно належало предкові двадцятого, а то й тридцятого покоління і збереглося в базовій пам’яті лише через свою оригінальність. Мабуть, той предок свого часу був фанатичним прихильником давним-давно відкинутої гіпотези про можливість існування життєздатних вуглецевих сполук, отож і намагається навіяти своєю згасаючою свідомістю це переконання всім поколінням нащадків. Але де ж тут життя?.. Де?
А життя — було. Коли б він був не Координатором, а Біологом, то вже не торочив би про неможливість існування на цій планеті. В «отруйній» атмосфері круг нього аж кишіло всяких мікроорганізмів; під шаром білого сипкого окису водню — а коротко кажучи, під снігом — напружено чекали скупої полярної весни зародки рослин і личинки комах. І навіть на гранітних брилах, де Координатор рятувався від пожадливих на тепло скафандра заметів, дедалі частіше зустрічався мох. А нещодавно він наткнувся на дивні буро-зелені химерно почленовані пасма якоїсь еластичної, схожої на пластмасу речовини.
Як нефахівець, Координатор не звернув на ті пасма особливої уваги: чи мало які феномени ще зустрінуться в цьому світі жахливої холоднечі? Для нього існував тільки єдиний текст на життєспроможність — здатність до гравітаційного випромінювання. Навіть найпримітивніші організми планет Системи випромінювали — звичайно, на рівні фону, без аналізу інформації. Отже, і тут цей критерій треба взяти за найголовніший.
А проте його почав огортати невиразний неспокій. Що далі він просувався на південь, то частіше натрапляв на оті «пасма». Та, власне, їх уже слід було називати по-іншому: з-під заметів стирчали якісь химерно розгалужені палиці, густо всіяні короткими зеленими голками. Живі? Ні. Вони мовчали в усьому гравітаційному діапазоні, навіть коли Координатор руйнував їхню структуру, а мусили б зойкати від болю й жаху, благаючи милосердя. Однак чому ж оці химерні витвори природи мають таку складну будову? Чому, зберігаючи загальну схожість, отак розрізняються одне від одного своїми розмірами? Може, вони здатні рости, як своєрідні напівкристали?
«Напівкристали»… Його базова пам’ять дедалі настирливіше повторювала твердження, що це, можливо, і є вияв незнаної форми життя. Мабуть, отой неймовірно далекий прапредок поступово переконував своїх наступників у вірогідності такої гіпотези. Вже й Координатор почав дещо вагатися: а може, й справді? Але ж відсутність гравіграм…
І раптом його сторожовий центр подав незвичний сигнал тривоги. Ввімкнулася свідомість — і на мить потьмарилася від невимовного почуття жаху: просто на нього рухалася величезна потвора. Вона пересувалася на товстелезних чотирьох кінцівках, а п’ята, довга й гнучка, розташована між двома білими напівзакрученими стрижнями, ворушилася в повітрі, ніби обмацуючи простір перед собою. Це було так несподівано і страшно, що Координатор, не тямлячи себе, блискавичним рухом підняв робочу кінцівку… і полоснув потвору променем варіатора.
Чудовисько зупинилося. Похитнулося. Почало повільно падати.
І в цю мить Координатор перехопив гравіграму. В ній не можна було розібрати нічого — тільки гострий сплеск і безладний шум, та все ж це було випромінювання живої істоти!
Координатор зойкнув, кинувся до неї. Він вчинив найстрашніший злочин, якому виправдання немає! Але, може, ця істота лише поранена? Може, їй пощастить якось допомогти?
Ні, марні сподівання. Промінь варіатора розтяв її. Ці обидві частини ще жили: вони здригалися конвульсійно, з них буйними струмками хлюпотіла густа червона рідина. Маленькі очі — в неї було тільки двоє очей — дивилися на Координатора з німим докором, а мозок усе ще випромінював щось химерне, але гравіграма швидко слабшала, аж доки зникла зовсім.
Тільки тепер Координатор пересвідчився, що фанатична віра його далекого прапредка в можливість існування незнаних форм життя була цілком обгрунтована. Та мало радості з цього. Перший контакт досконалої цивілізації Системи з цим своєрідним життям скінчився трагічно.
Однак на Координатора чекала ще страшніша картина: він зненацька зауважив, що сюди, до забитої ним істоти, дуже швидко наближається ще з десяток створінь — невеликих і зовсім інших на вигляд. Не звертаючи на нього ніякої уваги, вони кинулися до забитого і почали жадібно роздирати його на клапті.
Координатор був приголомшений. Він не розумів, що тут відбувається, навіщо ці чотириногі створіння з величезними зубастими ротовими отворами ковтають шматки забитого? Може, це якісь своєрідні кібернетичні системи, запрограмовані для знищення небіжчиків?.. Але ж ні, еони випромінюють хоч і дуже слабкі, хоч і невиразні, та все ж гравіграми… Отже, це — не що інше, як мутанти?!