Все, все було інше у цьому парадоксальному світі. «Зелені» рятувалися від всезагального знищення тільки тим, що розкидали круг себе мільйони дрібнісіньких життєспроможних зародків; «рухливі» намагалися наплодити якнайбільше нащадків, з яких виживали найенергійніші, найпрудкіші. Здавалося, що тут немає навіть натяку на взаємопідтримку живих істот, а є невпинна, невблаганна, надзвичайно жорстока боротьба за існування кожного зокрема. Ясно, що за таких умов годі сподіватися на зустріч з представниками Вищого Розуму. Мабуть, мислячі істоти справді можуть існувати лише поблизу галактичного ядра.
Та незабаром Координатор поставив під сумнів і це своє твердження. Він натрапив на перше свідчення розумної діяльності: одну з річок перетинала чимала гребля. Після тривалого спостереження вдалося визначити, що її будують невеликі, дуже полохливі створіння. Ніяких інструментів вони не мали, користувалися тільки зубами та кінцівками, але працювали злагоджено й чітко, за певним планом. Навіщо їм була потрібна ця гребля — невідомо. Порозумітися з ними не вдалося.
Трохи згодом Координатор замалим не впав у старанно замасковану глибоку яму, на дні якої стирчав гострий дрючок. Сумніву не було: цю яму хтось викопав, та ще й недавно — її стіни не встигли висохнути. Отже, це — пастка, заготовлена проти якогось із мутантів? Але ж здатність прогнозувати майбутнє, спроможність передбачити наступний результат своїх дій притаманні тільки Вищому Розумові!
Цілком логічно було припустити, що істота, яка приготувала цю пастку, рано чи пізно навідається сюди. Треба почекати.
Він знайшов у гущавині затишний куточок, звідки міг непомітно стежити за ямою на галявині. У марному чеканні збігло дві доби. А на початку третьої Координатор відчув: сюди хтось наближається. Так, так, він перехопив гравіграму — дуже хаотичну, беззмістовну, але інтенсивність випромінювання весь час наростала. Це могла бути тільки розумна, МИСЛЯЧА ІСТОТА!
Чого завгодно міг сподіватися Координатор, та тільки не того, що побачив: істота, яка так несподівано вискочила з хащів на галявинку до ями, СКИДАЛАСЯ НА НЬОГО САМОГО — як химерна, жахлива пародія, як створений божевільним митцем портрет. Вона теж рухалася на двох кінцівках, була майже така сама на зріст, і навіть за її плечима теліпалося щось схоже на складені енергоприймачі-«крила». Але ця потворна схожість помічалася лише в першу мить, а потім виступала разюча розбіжність в усьому. І ноги, і обидві робочі кінцівки цієї істоти були незграбні, товсті — мабуть, тому, що на цій планеті панувала надзвичайно велика сила тяжіння. Майже все тіло аборигена, навіть голову, вкривала характерна для всіх «рухливих» густа чорно-бура рослинність, а «крила» виявилися чимось схожим на одяг — це була зідрана з якогось «мутанта» волохата зовнішня оболонка тіла.
Істота була просто-таки невимовно огидною — і саме тому, що здавалися пародією на гуманоїдів Системи. Але ж краса і потворність — поняття умовні. Представників цивілізацій, що входили до складу Системи, об’єднував тільки енергетичний принцип існування. А в деталях всі були різні, часом навіть лякали один одного своєю зовнішністю при першій зустрічі. Отож Координатор мав завдання налагодити контакти між братами по розуму.
Ця істота на гравіграми не відповідала. І не тому, що не розуміла їх. Скидалося, ніби вона взагалі не сприймає випромінювання. Проте видно було, що її щось непокоїть і навіть лякає. Ага, он у чому річ: западню розбурхано, хоч у ямі немає нікого.
Координатор бачив: абориген роззирається довкола, намагаючись щось зрозуміти. Певно, він чекає чогось неприємного, бо зручніше перехопив робочою кінцівкою товстезну палицю з прив’язаним до неї гострим каменем. Помітив сліди, залишені важкими черевиками скафандра. Мабуть, злякався, бо гравіграма дала гострий сплеск, проте цікавість перемогла. Дуже повільно, сторожко поглядаючи, він наближався до Координаторової схованки. Той стояв нерухомо, чекаючи, що буде далі.
А сталося ось що: коли абориген відхилив останню гілку й побачив чужинця, він блискавичним рухом ударив його своєю важенною палицею і зник, як крізь землю провалився.
Удар був такий сильний, що в Координатора на якийсь час потьмарилася свідомість. Звичайно ж, шолом скафандра вищого захисту міг витримати і не таке випробування, але струс мозку — річ дуже неприємна і навіть небезпечна.
Координатор не гнівався на аборигена: той діяв у стані афекту, з переляку. Ось і зараз його гравіграма складається з суцільних зигзагів; бідолашне створіння втікає щодуху, радіючи, що врятувалося від смерті. Дурненьке, воно не знає, що досить ввімкнути термолокатор, натиснути на кнопку варіатора — і його скосить тонюсінький смертоносний промінь. Тільки ніхто цього не зробить, бо життя кожної мислячої істоти — священне.
Він уважно оглянув покинуту аборигеном палицю. Так, це вже знаряддя праці, хоч і дуже примітивне. А втім, чи про працю йдеться? Може, це просто засіб для знищення інших. Цей, з дозволу сказати, представник Вищого Розуму — справжнісінький мутант, хижак. Мабуть, порозумітися з такими, як він, буде неможливо.
Кілька наступних днів минули без пригод. Проте несподіванок на цій планеті вистачало: ночі дедалі коротшали, а сонце зводилося все вище й вище, аж доки перестало заходити за обрій зовсім. Це була приємна новина. Хоч і слабке, та все ж постійне опромінювання дозволяло Координаторові рухатися енергійніше, тримати ввімкненими всі локаційні системи. Незабаром вони стали йому в пригоді: термолокатор зафіксував на великій відстані дуже гарячу плямку.
Координатор насторожився. В цьому світі жахливої холоднечі незначне за розмірами джерело високої температури може мати тільки штучне походження. То невже ці примітивні аборигени спромоглися побудувати концентратори променевої чи електричної енергії? Але навіщо снувати припущення? Краще поглянути власними очима, що то за феномен.
Іти довелося довго — головним чином тому, що зафіксований магнітним пеленгатором маршрут пролягав через численні бурхливі струмки та пагорбки, які поступово переходили в гірське пасмо. Гарячу плямку за цей час пощастило зафіксувати двічі — певно, її закривали скелі.
Координатор уже шкодував, що розпочав цю подорож: підйом на гори за умов потрійної сили тяжіння виснажив його енергозапас; він пересувався лише за рахунок кваркових батарей. Та все ж його зусилля не пропали марно: видершись на один із пагорбків, він перехопив цілий потік невиразних гравіграм, побачив юрбу аборигенів і зафіксував джерело високої температури — згасаюче вогнище.
Аборигени, мабуть, щойно повернулися з полювання і оце зараз білували велике створіння з рогами на голові, вправно орудуючи якимись гострими предметами. Було їх близько двадцяти — різних і на зріст і за будовою тіла. Маленькі рухалися швидко й безладно, більші працювали зосереджено. Вони краяли тіло рогатого створіння на вузькі довгі пасма і чіпляли їх на жердину над вогнищем. Час од часу котрийсь із них кидав у полум’я зелену гілку, і тоді з багаття клубочився густий дим.
Новина за новиною: он як, виявляється, аборигени одержують високу температуру! «Зелені» мають здатність виділяти теплову енергію! На якому принципі? Невідомо.
Знов і знов жалкував Координатор, що свого часу не скористався з можливості грунтовно вивчити біологію чи хімію. В його базовій пам’яті зберігся тьмяний спогад про те, що реакція окислення багатьох речовин відбувається дуже енергійно, з виділенням великої кількості тепла. В атмосфері цієї планети кисню багато, але чому ж у такому разі не горять усі «зелені»? Може, для цієї реакції потрібен якийсь каталізатор?
Зважаючи на сумний досвід свого першого контакту, Координатор намагався нічим не зрадити себе. Позиція в нього була зручна — саме проти отвору печери, в якій мешкали аборигени. Замаскувавшись «зеленими», та ще й зручно випроставши енергоприймачі, він закляк нерухомо, щоб спостерігати й спостерігати.