Коло за колом описувало сонце над обрієм, а перед Координатором поступово розкривалася своєрідність життя й побуту аборигенів. Він уже розрізняв кожного з них — і не тільки з виду, а навіть за гравіграмами; визначив, що поділ на дві несхожі групи має в цих істот якесь дуже важливе значення: ті, що були дрібніші на зріст і мали дуже довгу шерсть на голові, вирощували малят, а великі й значно волохатіші ходили на полювання. Дивно: на кожній з планет Системи були тільки однакові створіння, що розмножувалися поділом наприкінці життєвого циклу. Тут було все по-іншому, і, мабуть, через надто суворі умови існування.
Ні, тепер Координатор уже не скаржився на свою фахову долю. Саме він, психолог і лінгвіст, тільки й міг хоч сяк-так зрозуміти цю дивну первісну цивілізацію. Остаточно з’ясувалося, що аборигени — а втім, їх можна було звати навіть людьми — хоч і здатні випромінювати гравіграми, сприймають лише надзвичайно потужні імпульси критичних ситуацій. Координатор пересвідчився в цьому, коли випромінив запам’ятований ним сигнал жаху надто агресивного аборигена. Сприйнявши цю гравіграму, первісні люди притьмом шугнули в печеру, завалили її отвір зсередини камінням і дуже довго не виходили звідти. Що ж — треба добре запам’ятати цей сигнал, може, придасться.
Ці люди спілкувалися між собою звуками та жестами. Їхній запас слів був дуже обмежений і стосувався конкретних речей. Водночас запам’ятовувалися гравіграми радості й болю, приязні й ворожості. Вже можна було б спробувати порозумітися з ними, проте Координатор не робив цього — передчасно. Він вирішив продовжувати подорож на південь: первісні люди, звичайно, ще зустрінуться, а от з добового руху сонця, яке знову почало заходити за обрій, можна судити, що незабаром почнеться значне зниження температури.
Його сподівання були надто оптимістичні: збігали дні, а йому не траплялося ніяких слідів діяльності Вищого Розуму.
На стійбище первісних людей Координатор натрапив аж після того, як скінчився холодний період і на планеті знову настала весна. Це численне плем’я жило також у печерах і годувалося полюванням, мало такі самі примітивні знаряддя праці і такий же обмежений запас слів — хоча й інших за вимовою. І цього разу Координаторові вдалося протягом багатьох днів нишком стежити за життям примітивних істот, але тепер він мав можливість аналізувати поведінку кожного з аборигенів глибше й детальніше. Але висновки, яких він дійшов, були парадоксальні, жахливі! Ці створіння справді нібито мали єдине покликання: взаємознищення. Незбагненна річ: двоє найдужчих у племені гостро ворогували одне з одним тільки заради того, щоб досягти прихильності третього. Це ворогування скінчилося тим, що один забив другого. І ніхто не закинув йому вбивства. І взагалі, тут панував той, хто мав більше сили. Тільки до найменших — нащадків, як зрозумів пізніше Координатор — ставилися з поблажливістю.
Мутанти… Страшні, хижі мутанти… Звичайно ж, на цій планеті ніколи не запанує Вищий Розум, бо навіть носії найпримітивнішої свідомості запрограмовані на взаємознищення. Незабаром Координатор пересвідчився в цьому остаточно.
Однієї пізньої нічної години його сторожовий пункт подав надзвичайно потужний сигнал тривоги. Він вловив гравіграми жорстокості й люті, холодної злості і палкого торжества. А в наступну мить його інфрарецептори зафіксували неймовірно страшну картину: на сплячих мешканців печери напали такі ж, як вони, тубільці. Чим був викликаний цей напад — невідомо. Нападники просто безжально знищували всіх дорослих і дужих. Малят і самиць вони забрали з собою і зникли так само несподівано, як і з’явилися.
Вперше за багато-багато днів Координатор вибрався із своєї засідки, попростував до печери. Трупи… Тільки трупи розумних істот, які ще так недавно жили, чогось прагнули…
Невимовний жах охопив Координатора. Жах не за себе, а за цю позбавлену майбутнього планету. Якщо навіть ці надто нечисленні примітивні люди не можуть об’єднати своїх зусиль, годі сподіватися на щось краще. Отож і його подальше існування не має смислу.
І все ж він рушив далі. Все ж снувалося жалюгідне припущення, що десь на цій планеті можна зустріти представників іншої, вищої форми життя. Та на таку зустріч не було навіть натяку, а рухатися з кожним днем ставало важче: почав зраджувати скафандр, а відремонтувати його — не можна.
Але найстрашніше чекало на нього попереду. Одного яскравого, як на цю планету, дня він видерся на стрімчасту гору — і застиг від несподіванки: скільки сягало око, від підніжжя скелі залягала суцільна вода. Море! Якщо річки та озера він міг переходити, то цієї перепони вже не подолаєш. Отже — кінець. Далі йти нікуди.
Уже не заощаджуючи енергії кваркових батарей, Координатор вирізав собі променем варіатора зручну печерку в скелі, посидів перед нею, востаннє обводячи своїми рецепторами цей безконечно страшний світ.
Холоднеча… Жахлива холоднеча, де навіть окис водню перебуває в рідкому стані. Світ взаємознищення, де навіть невідомо яким чином досі зберігається життя. Коли б не крихітне сподівання на неймовірне чудо, на те, що тут СТВОРЯТЬСЯ умови для існування вищих форм матерії, слід було б вимкнути базову пам’ять назавжди. Але ж ні. Хай западе стан напівсвідомості. П’ятдесят тисяч разів окрутнеться ця планета довкола свого жалюгідного сонця, і аж тоді Координатор прокинеться на короткий час… щоб пересвідчитись, що все лишилося незмінним. Що ж — він має виконати своє фахове призначення до кінця!
Ці п’ятдесят тисяч земних років збігли для Координатора як одна мить. Він прокинувся з свіжою, ясною свідомістю… і отетерів: на нього з усіх боків налетів такий могутній потік гравітаційного та електромагнітного випромінювання, наче це діялося в найзалюдненішій частині Системи. А коли він поквапно ввімкнув варіатор і викроїв отвір у гранітній брилі свого склепу, в нього на мить потьмарилася свідомість.
Ні, природні умови на планеті не змінилися: панувала та сама холоднеча і тьмяне сонце аж ніяк не пояскравішало. Але ж скрізь ВИРУВАЛО ЖИТТЯ! В небі сновигали літальні апарати найрізноманітніших конструкцій, по широченній автостраді з шаленою швидкістю мчали осяйні автомашини, гладінь моря в усіх напрямках бурунили човни. А біля підніжжя гір, що амфітеатром підступали до моря, всіма барвами райдуги вигравало величезне багатобаштове місто. Його архітектура була така своєрідна, така досконала, так гармонійно поєднувалася з навколишнім ландшафтом, що Координатора вперше за весь час свідомого існування огорнуло невиразне почуття заздрості до інших розумних створінь, тоскне усвідомлення їхньої переваги.
На жодній з планет Системи не було нічого схожого. Життя всіх гуманоїдів променевої цивілізації — мирне, безконфліктне життя — було неквапним, чітко функціональним. І одяг, і будинки, і машини мали стандартизовані, найраціональніші форми; ніхто не прагнув бодай щось змінити у своїй фаховій долі — вона передавалася з базовою пам’яттю кожному наступному поколінню. Безмежно давно зародилося життя в зоряних системах галактичного ядра. Цілком можливо, і в нього був період бездумного дитинства та буйної, агресивної юності, коли Вищий Розум намагався утвердитися коштом жорстокої боротьби індивідуумів. Тепер у цивілізаціях Системи панує зосереджена, серйозна зрілість. Зрілість, яка може дозволити собі навіть знищення хижаків-мутантів заради того, щоб вічно існував ідеальний світ справедливості.
І Координаторові знову стало чомусь не по собі. З глибини базової пам’яті проступило тривожне, підступне питання: «А може, для цивілізацій Системи настала не зрілість, а СТАРІСТЬ? Може, це ДРЯХЛІСТЬ бореться за своє існування, знищуючи всі інші форми життя? Може, саме оцим мутантам належить МАЙБУТНЄ? Адже всього тільки за одну галактичну хвилину вони перестрибнули з епохи неоліту до стадії вищої технічної цивілізації. А що буде далі?»