Він уже давно покинув свою печерку і тепер простував автострадою вниз, до міста на березі моря. Люди, які проїжджали повз нього автомашинами, зовні були майже такі, як і їхні далекі пращури — тільки й того, що рослинність на головах мали охайнішу, а замість звірячих шкур одягали красиве вбрання. А от внутрішня зміна була разючою. Кожен з них випромінював такі потужні і так складно промодульовані гравіграми, що вони подеколи приглушували свідомість Координатора. І які несподівані, які парадоксальні то були гравіграми! Радість і біль, невимовне щастя і нестерпне горе, задоволення й зненависть… Багато чого Координатор не міг навіть розшифрувати, бо ніколи не відчував відповідних вражень. Але його дедалі дужче огортало почуття полохливої заздрості до цих безмежно багатих на емоції істот, до дерзновенної цивілізації мутантів, якій він мусив, за своїм фаховим обов’язком, передати незбагненну мудрість Вищого Розуму найдосконалішої в природі Системи, а та мудрість, здається, тут не потрібна нікому…
Та й він сам не був потрібний. Тільки вряди-годи хтось з автомобілістів звертав на нього увагу. І щоразу Координатор перехоплював гравіграми здивування: «Що за чудний робот?!», «Навіщо йому прилаштували третє око?», «Ой, яка застаріла конструкція!», «Звідки тут взявся робот високотемпературної серії?»
«Робот»… Он за кого вважають його ці мутанти… Йому робилося дедалі тоскніше, дедалі тривожніше. Мабуть, кінчається енергозапас кваркових батарей. Та й фоторецептори вимагають докорінної перебудови. А втім, ні. Це просто настає усвідомлення, що вперше за час свого осмисленого існування Координатор не зможе виконати фахового обов’язку… бо розповісти представникам іншої цивілізації йому нічого.
Аж перед самим містом Координатор помітив групку істот, які ремонтували автостраду. Спочатку хотів обминути їх. але враз помітив, що то не люди, а роботи. СПРАВЖНІ роботи. Підійшов ближче, зробив вітальний рух кінцівкою. Один з роботів йому відповів. Потім запитав:
— Ти — з високотемпературної серії?
Координатор видав невиразний звук.
— Тебе також послали на перемонтаж?.. А чому власним ходом?.. Так, вигляд у тебе страшний… На Меркурії був, га?
Координатор не відповідав. Він притулився до гарячого корпусу випромінювача, дивився на життєдайний потік розплавленого базальту, що лягав на бровку автостради, і в його поступово згасаючій свідомості снувалося тільки одне: «Тож за ким МАЙБУТНЄ?!»
Володимир Уткін
Людина без минулого
Я лежав, згадував — і нічого не пам’ятав. Відчував, що забув дуже важливе, і думка ця не давала мені спокою.
Білі стіни, запах ліків. Багряно-жовте листя за вікном. Бліде, високочоле обличчя наді мною…
«Опритомнів, — подумав я. — Слід було б подзвонити професору».
Якому професору? Навіщо дзвонити?
— Ну як, лікарю? — почув я старечий голос. — Ніби поворухнувся.
— Та де там…
«Два місяці, — міркував я. — А ми так і не знаємо, що з ним».
«З ким — з ним?»
Я дивився на жінку в білому халаті, яка схилилась наді мною, і думав: «Дивно. Підібрали в лісі… Ніяких пошкоджень… І два місяці без свідомості».
Кого підібрали?
Я розгледівся. Невелика кімната. Тумбочка з квітами. Жінка в білій шапочці тримає пальці на зап’ясті моєї руки.
«Зовсім юний, — подумав я. — Змарнів. Он як очі позападали… Пульс слабкий, але нічого небезпечного».
— Як ви себе почуваєте? — голосно спитала жінка.
«Погано реагує, — відзначив я. — Але зрушення все-таки є. Треба подзвонити професору. Випадок і справді цікавий. І дивний. Мені не зустрічалося нічого подібного… Бідний хлопчина. Боюсь, ми нічим не зможемо йому допомогти».
Жінка пішла до дверей.
«Це не я думаю, — якось мляво здогадався я. — Це вона думає. Я чую чужі думки. Так і має бути».
Чому? Цього я не знаю. Але знаю, що це так.
Я знову лежав і згадував. Довго-довго. А коли стомився від химерних спогадів, у пам’яті виплив довгий вузький ящик. На його стінках мерехтіли холодні вогники, що спліталися в складні візерунки.
«Копіювальник», — вирішив я. Чому я так вирішив?
Я згадав, що в ящику було зручно і м’яко, а повітря свіже-свіже, як після грози. Здається, коли я лежав у ящику, я щось бачив.
Ага, згадав! Весняне синє небо. Зелені луки і яскраві червоні маки. Ми з мамою збирали квіти, і мені здавалося, що в руках у неї величезний сніп живого вогню, яким грається вітер.
Що це було? І чи було взагалі? Я намагався пригадати, але не міг. Знову лежав, байдуже дивлячись на білу стелю, чекаючи, коли промайне розпливчастий спогад.
Прийшли люди в білих халатах, і моя голова заповнилася роєм плутаних, незрозумілих, а головне, чужих мені думок; це було дуже неприємно. Мені здавалося, що я божеволію, і я ждав, коли вони підуть. Мені конче треба було згадати щось важливе.
І воно приходило, і я знову й знову бачив дивне, нерухоме, ніби застигле обличчя незнайомця.
— Звідки ви? — здається, спитав я його.
— Здалеку, — відповів він. — Моя планета дуже далеко від вашої.
— Ваша планета?
— Так. Я інопланетянин.
І я не здивувався. Я сприйняв це так, ніби кожного дня зустрічався з інопланетянами.
— Чого ви тут? — спитав я його.
— Ви мені потрібні. Я, як це у вас називається, купець. Я купую сировину…
— Ага, розумію. Ваша планета на метали бідна або на щось там ще, і ви збираєтесь купувати їх у нас.
— Ні. Я купую біологічні зліпки. Я знімаю повну біологічну характеристику з якоїсь людини, а потім за цією характеристикою ми створюємо біологічних роботів. Там. У нас.
— Як це?
— О, це досить складно. Потрібні спеціальні прилади і час. Треба записати кожну клітинку організму в копіювальнику. Отже, я купую і плачу́. Грошима, здоров’ям…
В копіювальнику… Ага, це той вузький ящик з вогниками на стінках. Він мені пригадався першим.
— Скажіть, а навіщо вам ці ро́боти? Адже у вас напевно є техніка?
— Ніяка техніка не може зрівнятися з людським мозком. Ви, земляни, використовуєте його лише на третину потужності. Ми вміємо використовувати ваш мозок майже повністю, процентів на дев’яносто. Отже, я купую і плачу.
— Але ж ви можете зняти свої копії безкоштовно. Піймати когось…
— Потрібна добра воля. Інакше запис буде спотворено. Як бачите, я з вами одвертий. Тепер ваша черга. Призначайте плату.
Я дивився на стелю, і мені здавалося, що я чую глухий, монотонний голос інопланетянина, бачу його нерухоме, ніби закам’яніле обличчя.
Ми начебто йшли кудись нічним лісом. Чи погодився я? Якої плати зажадав? Здається, здібності читати чужі думки. Але чи було це насправді, чи тільки примарилося?
Я не міг з певністю відповісти на жодне запитання. Я не хотів бачити ні рідних, ні друзів. Навколишній світ для мене потьмянів.
Тут мені почали снитися сни.
Незвичайні пейзажі, незнайомі обличчя, дивні рослини й тварини. Я лежав, байдуже дивився в стелю й чекав сну. Тільки уві сні я був бадьорий, дійовий, тільки уві сні я жив.
Поступово мені почало здаватися, що сон — це той час, коли я дію, а дію — коли сплю. Тут я остаточно заплутався, і сни перетворилися на моє звичне існування, реальне і фантастичне водночас.
Я не можу зараз поновити в пам’яті всього, що сталося зі мною уві сні. Дещо пригадується невиразними і безформними уривками, багато подій полишили у моїй свідомості слабкий слід. Але багато дечого, варто мені заплющити очі, постає в уяві з жахливою реальністю, наповнене лініями, звуками, барвами.
Червоно-бура рівнина, вкрита триметровою оранжевою травою. Низько нависли густі хмари. Я стомився. Я кудись іду і знаю, що йти мені дуже далеко. На мені блискучий скафандр з якогось м’якого матеріалу. В руках синя зігнута трубка. Я йду, а трава заважає, плутається в ногах, чіпляється за скафандр.
Колінчасті металеві ноги підтримують зеленаву прозору сферу. Я всередині сфери — перед пультом. Дивний квакаючий голос проймає свідомість.
Це командир. Він доповідає на Базу: