— Навіщо ви стираєте нашу пам’ять?
— Біоробот, що зберігає запас минулих знань, небезпечний і стає непридатним для виконання основних завдань. Тому має бути вимкнутим, — протягнув голос.
— Але навіщо ми? Є ж машини.
— Машини недосконалі. Приводять до спустошення планет, отже, знищують джерела життя.
— Чому мешканці планети самі не колонізують інші планети?
— Вони не можуть пристосуватися до нових умов. Ослаблено природний опір організмів. Штучна їжа, штучні умови життя…
— Отже, своє знищили, тепер грабують чужі планети?
— Інопланетна фауна і флора годують нас і дають матеріал для біокібернетичних машин…
— Досить. Можна повернути мені мою пам’ять? Всю? І пам’ять мого двійника? — спитав я.
— Тільки показати… — відповів голос.
— Гаразд, показуй.
Зовсім безшумно мені на голову опустився прозорий ковпак. Погасло світло, щось спалахнуло в мозку, і я побачив…
Блакитне небо з білими лапатими хмарами, зелений гай. Маленький хлопчик у смішному короткому вбранні, поруч білява жінка з червоними квітами. Вони тріпочуть на вітрі, мов полум’я.
При березі ріки — незграбний дерев’яний човен… Темний, затишний ліс. Багаття. Все швидше й швидше миготять видіння. Міста, люди, малята, зелень, багато зелені. Золоті вежі, алеї парку, що круто збігають до повноводої ріки.
Я сидів заціпенілий. Моя далека батьківщина!
Тепер я вже згадую сам. Яскраві пейзажі, буйна рослинність, дивні тварини. Інформарії. Бази. Мозок. І скрізь застиглі холодні обличчя моїх друзів по зброї. Вони не роздумують. Вони не знають жалю й страху! Наказ є наказ. Вони виконують. А я? Хіба я не такий?
Довго я стояв, згадуючи. Що ж робити? Знов і знов народжуватись в інформарії, втрачаючи пам’ять? Вічно блукати? Бути слухняною зброєю, напханою раціональними знаннями! Для кого? Для невідомих мені створювачів Мозку? А вони спитали нашої згоди? А втім, спитали. Але хіба так питають? Можливо, просто не розуміють, як погано бути біороботом?
— Де зберігаються наші біологічні зліпки? — поцікавився я.
— В Центрі.
— Центр відновлює нас?
— Це нераціонально. Центр передає мені дані та команду Мозку.
— Але Центр може відновити?
— Авжеж.
— Навіть якщо тіло зникло?
— Так.
— Координати Центру?
Мозок байдуже прошелестів кілька цифр.
— Це в межах досяжності?
— Так.
— Розрахуй шлях гіперкрейсера звідси до Центру.
— На яку відстань мусить вийти корабель? — спитав голос.
— До самого Центру.
— Куди передати програму?
— На крейсер А-17.
Центр, звичайно, перебуває під надійним захистом, але від гіперкораблів захисту немає. Крейсер вийде точно в ту точку простору, де міститься Центр. Ну, а далі ясно. Два тіла не можуть існувати в одній і тій же точці. І крейсер і Центр перетворяться на енергію.
Я вибрався на поверхню, повагом підійшов до крейсера і сів за пульт. Не поспішаючи, перевірив програму і натиснув кнопку «Старт».
Юрій Нікольський
Втрачене обличчя
Як би ви почували себе, зустрівши кілька разів на день те саме незнайоме обличчя? Причому не десь там у малесенькому селі, а в найнесподіваніших місцях великого багатолюдного міста. Перший раз ви, напевно, не звернули б на це ніякої уваги. Під час другої зустрічі якась клітинка вам сказала б: «Сьогодні ми вже зустрічалися. Тільки де?» Трохи згодом ви пригадуєте, де саме, і тут же забуваєте про цю подію. Та ось ви зустрічаєте його втретє, і тепер вам уже не треба напружувати пам’ять. Ви з тривогою відзначаєте: «Третя зустріч за один день! Чого б це?» Негайно заспокоюєте себе, мовляв, звичний збіг.
Повсякденні турботи ненадовго заступають пригоду, та неспокій уже міцно засів у вашій підсвідомості, і ви мимоволі повертаєтесь до цих трьох зустрічей, відзначаючи дедалі нові подробиці.
І раптом ви відкриваєте для себе одну деталь, що змушує стривожитися не на жарт. Намагаючись уявити собі незнайомця, ви щоразу зазнаєте невдачі, бо зовнішність його — пересічна з пересічних. Подібних облич ви бачите тисячі, і в інший час навряд чи виділили б його з натовпу.
Але сьогодні трапилося так, що цей стандартний громадянин цілий день звертав на себе вашу увагу. Першого разу у вагоні метрополітену він спитав вас про зупинку, другого — намагався заговорити з вами в кафе, та, помітивши ваш подив, замовк і знітився.
Нарешті, втрете він підняв газету, що ви впустили біля кіоска. Тоді ви відсахнулися від нього, забувши навіть подякувати.
Що він, слідкує за вами, чи що? Ні, мабуть, у такому разі він намагався б не привертати вашої уваги. Схоже, що він шукає знайомства, та чомусь не наважується підійти і сказати прямо. Чи не хоче втягувати вас у якусь темну справу? Може, він шпигун? Аферист? Торговець наркотиками? З таким типом треба бути обачнішим.
Приблизно такі роздуми мучили мене одного теплого весняного вечора, коли, залишивши контору і трохи поблукавши вулицями, я повертався до своєї квартири на Дабл’ю-стріт. Підходячи до під’їзду, я вже махнув на все рукою. Але цей тип…
Якщо він чогось хоче, то рано чи пізно йому доведеться сказати про це. Отоді я подумаю, як бути. Тільки не треба одразу на щось погоджуватися. А тим часом нічого сушити собі голову. Можливо, це все-таки звичайна випадковість.
Підходжу до своєї домівки майже заспокоївшись, але тут в мені прокидається фаталіст[5] і каже: «А, власне, що ми знаємо про випадковість? Ні, простих випадковостей не буває. Ти натикався на ту саму людину тричі за один день, хіба це даремно? Мабуть, цій людині судилося зіграти якусь роль у твоєму житті». Чи міг я уявити тоді, яким дивним чином підтвердиться моє припущення?
— Привіт! Як справи? — знайомий голос порушив перебіг моїх думок. Коли ж я побачив, кому належить цей голос, то так і застиг серед тротуару з одвислою щелепою. Той самий безбарвний суб’єкт наближався до мене, сяючи щонайщирішою посмішкою. Тут я раптом збагнув, звідки він взявся, і від цієї здогадки мені наче морозом сипнуло за шкіру. А вийшов він, виявляється, із дому номер сімнадцять по Дабл’ю-стріт, того самого, де я наймаю дві кімнати на другому поверсі.
— Слухайте-но! Чого вам од мене треба? — сказано, звичайно, грубо, та мені було не до чемності.
Посмішка сповзла з обличчя незнайомця. Він подивився на мене не вороже, але здивовано, пробурмотів «з глузду з’їхав» і пішов, озираючись.
«Ще й вдає, що здивований! Подумаєш, не привіталися з ним! Приперти б його до стінки чи поліцію викликати», — дратувався я все більше й більше, чудово, однак, усвідомлюючи, що провини за ним, власне, ніякої немає, і втручання поліції було б зовсім безглузде.
А потім з’явилася думка, від якої у мене похололо всередині: якщо при всіх чотирьох зустрічах він сам звертав на себе мою увагу, то скільки ж разів я міг просто не помітити його! Схоже, що він супроводжував мене цілий день, лише зрідка перериваючи нагляд спробами контакту.
Не дивно, що настрій у мене вкрай зіпсувався. Ввесь вечір я був похмурий. Навіть Єва закидала мені байдужість та неуважність і все запитувала, чи не болять у мене зуби. Я сказав, що болять. Чи варто хвилювати її всією цією нісенітницею?
А наступного ранку я зустрів його в ліфті, коли підіймався до себе в контору. Він увійшов до кабіни перший і, мабуть, помітивши, що я йду слідом за ним, чекав біля прочинених дверей. Коли я зайшов, він зразу ж натиснув кнопку потрібного мені поверху. «Все знає про мене!» — подумав я, і на мить мені стало лячно. Проте вигляд незнайомця трохи заспокоїв мене. Зіщулившись, він застиг у кутку, на обличчі — розгубленість, а очі занепокоєно бігають, уникаючи мого погляду. «Боїться», — вирішив я і відчув себе певніше. Взагалі, в ньому було щось від скривдженої дитини, з тією лише різницею, що дитячі обличчя рідко бувають такі невиразні. Чи не вчорашнє моє гримання так його збентежило? Навряд. Тут справа складніша.
5