Хвилин з п’ятнадцять я сидів, з головою пірнувши в роботу й намагаючись ні про що не думати. Моя нескладна праця полягала в… А втім, чи варто говорити, в чому вона полягала? Продаєте ви пиріжки, заправляєте автомобілі чи переписуєте ділові папери — хіба це має значення? В будь-якому разі ви продаєте свій час якійсь фірмі, щоб мати дах над головою, пару сосисок на сніданок та можливість раз або двічі на тиждень піти в кіно чи в якийсь клуб. У будь-якому разі цей час уже не належить вам — ніби ви й не існуєте зовсім. То чи має значення, на що саме ви витрачаєте години, які вам не належать? Все одно ви з нетерпінням чекаєте, поки ці нудні години скінчаться, і ви одержите можливість займатися своїми справами. Якими ж, дозвольте вас спитати, справами? Чи є у вас ці свої справи? Настає дозвілля, і ви або, лежачи на дивані, гортаєте сторінки якогось пошарпаного бестселера, або втупитесь в телеекран, дивлячись ті самі передачі, що й мільйони таких, як ви, або дивитесь ті ж самі фільми в кінозалах, ті ж самі вистави в театрах, чи розпиваєте ті самі напої в барах і перебираєте з приятелями ті самі нудні теревені.
Скажіть, чи зуміли ви, чи пощастило вам бодай раз на віку зробити те, чого не роблять щоденно всі інші? Адже ви так шануєте своє «я». А чи довело це ваше «я» хоч колись-то, що воно справді «Я», особистість, а не безлика сіра часточка одного неймовірно великого «над-Я»? Невже вся ваша індивідуальність зводиться до кольору очей чи волосся? форми вилиць? манери чистити зуби? Але це ж такі дрібниці, що й говорити про них не варт!
Он які дивні думки може раптом навіяти монотонна, до жаху одноманітна робота! Очі, натомлені безперервним глядінням униз, вимагають зміни положення, свавільно підіймаються, націлюючись в якусь вельми віддалену точку, сховану протилежною стіною. Але тут між мною і цією стіною увагу фіксує знайоме, мов нічний кошмар, обличчя. Уявіть, цей тип сидить собі, наче нічого й не сталося, навпроти, там, де повинен сидіти Джеррі, і вдає, що по вуха занурений в роботу. Моя задуманість щезає вмить. Мене проймає злість.
— Слухайте, це місце Джеррі, — кажу я.
Він зовсім зніяковіло бурмоче:
— Ні, він тут більше не працює.
«Ага! Соромишся, негіднику! Мабуть, влаштувався по знайомству, а старого працівника через тебе викинули на вулицю?» Я пригадую, що вчора це робоче місце було вільне.
— Майк! — раптом шепоче він. — Вийдемо на хвилину, мені треба з тобою поговорити.
«Ач, Майк! От нахаба!» — думаю я, проте виходжу за ним у коридор. Зараз я дізнаюся, що йому треба.
— Бачиш, Майк, — стелиться він. — Тільки постривай… Не заперечуй. Розумієш, Майк, я — Джеррі…
— Мені здається, що так жартувати недоречно, — відрізав я.
Він став зовсім нещасний.
— Ти можеш мені не вірити. Мені, власне, це й ні до чого. Та я все-таки постараюсь дещо тобі нагадати. Позавчора в буфеті, подивившись на Ніла Брандта, ти сказав мені… Ти пам’ятаєш, що ти сказав?
Я насторожився, але відповів досить різко, наголошуючи на останньому слові:
— Я пам’ятаю, що я сказав Джеррі.
— Ну гаразд… Але ж ніхто, крім Джеррі, не чув того, що ти сказав?
— Начебто ні.
Цієї розмови, крім Джеррі, не міг знати ніхто. Але, може, Джеррі вибовкав? Навряд… Розмова ж бо нікчемна. А що, як Джеррі й вигнали через це? Треба бути обережнішим.
— Тоді до чого цей маскарад? — спитав я.
Звичайно, я ні на хвилину не міг повірити, що то Джеррі стоїть переді мною в личині такої безбарвної й невиразної особи. Та я вирішив на всяк випадок прикинутися дурником.
— Якщо ти нічого не знаєш, то в це повірити важко, — відповів він. — Учора я був у психіатра, думав, що здурів. Він сказав мені, що я не перший, заспокоїв, значить. Засинають люди, як завжди, ні про що не здогадуючись, а прокидаються в такому ось вигляді. Причому всі однакові. Це щось на зразок епідемії…
Дурниці якісь верзе цей тип.
— Слухай-но, Джеррі, — кажу я, — а що ти робив учора в моєму домі?
— Нічого. Я був тільки в лікаря. Потім сидів у себе й нікуди не виходив. Не хотілося, сам розумієш.
— І в метро ми не зустрічалися з тобою?
— Ні, кажу тобі…
— І в кафе? Й біля кіоску?
— Боже! — простогнав він. — Невже так багато?
Ну звичайно, хіба вій зізнається? Треба ще перевірити його.
— Джеррі, а де ти був минулої суботи?
— В Грінхаузі. Знову все програв. Близько тридцяти доларів.
Справді. Він казав мені про це. Та й в манерах цього типа є щось невловимо знайоме. А проте… Не може ж такого бути! Треба якнайкраще розіграти довіру. Можливо, він скаже нарешті, що йому потрібно.
— Так, Джеррі, це дуже дивно, — кажу я. — Доведеться пожити в такому вигляді, старий. Ти зручно почуваєшся? Цілком? Ну, то все не так уже й трагічно. Чи варто засмучуватися? І потім, може, це ненадовго. Стривай, ось що. Я ввечері збираюся до Роя. Гадаю, він буде радий і з тобою зустрітися. Там ми напевне про щось дізнаємося. Хто краще інформований, ніж репортер?
Джеррі розвів руками:
— У такому вигляді?
— Та то байдуже, хіба в цьому справа? — заспокоїв я його. Потім, ніби ненароком, додав: — А ти ні про що не хотів мене попросити?
— Ні. Про що мені тебе просити? — щиро здивувався Джеррі.
Відчинивши нам двері й побачивши мого супутника, Рой аж відсахнувся, але швидко приховав своє збентеження за люб’язною посмішкою.
— Це Джеррі, — сказав я, виразно подивившись на Роя.
— Бідолаха Джеррі! І він теж… — вимовив Рой так, ніби Джеррі не було поряд. Я завжди цінував здатність Роя орієнтуватися в ситуації.
У холлі зібралося декілька журналістів. Коли ми зайшли, на їхніх обличчях відбилося занепокоєння, яке вони зараз же спробували замаскувати жвавою балаканиною та вдаваною веселістю.
Рой відрекомендував Джеррі гостям, а сам узяв зі столу газету й простяг мені:
— Ось, полюбуйся!
З газетної сторінки на мене дивилося, блякло посміхаючись, фото мого новоз’явленого Джеррі.
— Ні, це не Джеррі, — попереджаючи моє запитання, сказав Рой. — Читай ось тут: Чарльз Бек, переможець у середній вазі…
— Чого?
— Ти, як завжди, напрочуд дезінформований. «Чого?» Звичайно ж, останнього конкурсу на Середнього Американця. Містер Ю-ЕС-ЕЙ!
Поряд невиразне жіноче обличчя із застиглою у фотоспалаху посмішкою.
— Мадлен Кьорн, переможниця серед жінок, — терпляче роз’яснював Рой.
Дивна й безглузда комедія! Та коли тебе розігрують, злитися не варто.
— Радий з вами познайомитися, містер Бек!
Одначе Рой не збирався жартувати.
— Ні, я Джеррі. — Він плаксиво скривився. Від цього обличчя в нього зробилося, як сірий осінній день.
— Не чіпай його, — сказав Рой, — він — жертва.
Після цього «жертва», по-страдницькому зморщившись, умостилася в кутку під пальмою і за весь вечір не вимовила й десятка слів.
— А ти, Майку, — сказав Рой, — якби ти міг бачити трохи далі бородавки на своєму носі й не був таким упертим раціоналістом, давно помітив би, які дива кояться навколо.
— Люди втрачають обличчя! — бовкнув Девід Ейк, запиваючи репліку чималою порцією віскі.
— Не втрачають, а набувають, — заперечив Рой. — Замість свого старого, можливо, не зовсім зручного, вони одержують нове обличчя, так би мовити, універсальне.
— Жахливо! — сказав молодий Томас Стенлі, що дрімав у кріслі, прикрившись газетою. — Головне, не знаєш, коли це на тебе звалиться.
На що Рой, підкреслюючи кожне слово, відповів:
— Будь-які зміни в наших усталених звичаях ми зустрічаємо з недовір’ям. Це природна реакція нашого мислення, нездатного в перший момент зважити всі за і проти. А власне, які переваги дає тобі твоя відмінність? Адже, якщо придивитися уважніше, то виявиться, що інших відмінностей, крім зовнішніх, у нас майже немає.
— У мене є внутрішня відмінність, — сказав Девід, — виразка шлунка.
— А ти пий своє віскі, — мовив Рой. — Своєрідна, неповторна зовнішність дає право індивідові вважати себе унікальним, а отже, ставити до життя цілком особливі вимоги. А що це дає, крім зайвих страждань?