— Іноді й постраждати непогано, — сказав Ларс Еванс. — Вважають, що саме страждання створило людину.
— Такою, як вона є. Але, можливо, зовсім не обов’язково їй бути саме такою. І до того ж, коли людина вже створена, чи не досить з неї страждань?
— Ну, звичайно, пора їй знову стати на всі чотири.
— Це зовсім не випливає…
— Та й де гарантія, — вів далі Ларс, — що в світі абсолютно однакових людей, якщо такий світ можливий, не буде страждань?
— Поясню, — сказав Рой. — Страждання — це наслідок нездійсненних бажань. Крім того, страждання пізнається тільки в порівнянні із стражданням ближнього. Адже ти не страждаєш від того, що не можеш підняти себе за волосся. От якби всі могли, а ти не міг, тоді ти почував би себе неповноцінним і, звичайно, мучився б цим. Отже, якщо ти бажаєш чогось і твоє бажання задовольняється, то чи є в тебе причина бути незадоволеним?
— Так! — сказав Девід. — От якщо мого колегу підвищать по службі, а мене — ні, я страждатиму, адже він нічим не кращий за мене.
— А ти займайся собі своєю справою, — відмахнувся Рой. — Я вважаю, що не буде ніяких підстав віддавати комусь перевагу. Звичайно, якщо геть усе, аж до розумових здібностей, буде уніфіковано. А до цього, здається, йде. — Він скосив око на Джеррі.
— Ви так говорите, — мовив я, — ніби це вже вирішене питання. Може, завтра вони знову стануть самими собою.
— Гм! Таких випадків поки що не спостерігалося. А кількість потерпі… навернених уже досягла півтора мільйона.
— За вчорашніми даними, — уточнив Девід. Рой підсунув йому келих.
З усього випливало, що Роєві навіть на думку не спадало, щоб якось усе знову стало на свої місця. Це мені здалося дуже дивним, і я спитав:
— А що, причина цього явища теж поки що не відома?
Настала хвилинна тиша.
— Журналісти завжди трохи соромляться зізнаватися, що вони чогось не збагнули, — промовив нарешті Томас Стенлі, визирнувши з-за газети. — Ходять різні чутки, але що в них реального? Кажуть, наприклад, що це дозволив уряд, дідько його знає, з якою метою. Може, для загального благоденства, як віщує містер Рой. Віруси, підмішані до жувальної гумки, особливе випромінювання телевізорів чи ще якась погань. Чого тільки не вигадають у наш час. А Стив, наприклад, учора нашіптував мені на вушко, що все це витівки космічних чужинців. Мовляв, вони задумали нас поневолити, а з безликою масою це зробити простіше.
— А ще простіше припустити, — сказав Ларс, — набагато природніше припустити інше. Ми так прагнемо пересічності, що це справді перетворилося на епідемію. Взяти хоча б ці конкурси безликості. Якщо сто років тому кожному було б приємно стати видатною людиною, то тепер… Є, звичайно, і в наш час такі оригінали, але більшості зручніше бути пересічними, сірими, непомітними. Саме непомітними. Чому? Та тому, що коли тебе помітять, то це в дев’яноста дев’яти випадках із ста не обіцяє тобі нічого доброго. Як ви гадаєте, якщо мільйони людей, ціла нація, а може, й не одна, хочуть одного і того ж, чи може таке бажання залишитися безрезультатним? Можливо, перебудова психіки потягне за собою фізичні зміни. Механізм цього процесу поки що не з’ясований, але я певен, що саме бажання усереднитися, прагнення до сірості…
— Та я ніколи, — перебив його Джеррі, який, здавалося, щойно прокинувся, — чуєте, я ніколи нічого такого не прагнув!
Ларс поблажливо всміхнувся:
— Бачите, є таке поняття, як психологія суспільства. Окремий індивід тут не відіграє ніякої ролі.
Всю ніч мене мучили страхітливі видіння: скрізь, хоч би куди повернувся, відчував безодню. І я серед цієї безодні — одна безсила цятка, мов укус комара. До того ж, я ні на хвилину не можу забути, що лежу ось тут, у своїй кімнаті горілиць на дивані. Це найнеприємніше, оскільки створює ілюзію, що я не сплю, і підкреслює реальність безодні. Мені моторошно, я знаю, що людей немає навкруги, я залишився один-однісінький серед жахливої безодні, цілковитої порожнечі. Я схоплююсь і біжу нічним містом шукати людей. Але їх немає. Двері скрізь розчахнуті навстіж, будинки пусті, ніде ані душі. Відлуння моїх кроків котиться вимерлим містом, і я болісно силкуюся пригадати, які ж були обличчя цих людей, бодай очі. Людина — яка вона? Що за дивне слово — людина… людина… людина… Я — людина? Я хочу роздивитися себе, обмацати обличчя, руки, але всюди зустрічаю лише порожнечу, безодню. Я не людина! Тепер я це знаю твердо. Я — тільки безсила цятка в просторі, укус комара. Я лежу на дивані, навкруги — спляче місто, мирні жителі. А проте немає міста, немає жителів, немає мене. Є тільки безодня, одна безодня, і десь у ній — чи тут? — нестерпно свербляча цятка без будь-яких вимірів — укус комара.
Я отямився, відчувши поряд живу істоту. Я ще не встиг подумати, хто б це міг бути, як відчув дивні зміни у себе в роті. Так, заходячи до давно знайомої кімнати, не помічаєш спочатку, що зникло крісло, а на його місці стоїть тумбочка з телефоном. Знаєш, що тут щось не так, проте не можеш збагнути, що саме.
Відчуваю зовсім близько чиєсь уривчасте дихання. Потім пригадую: повинна прийти Єва, і розплющую очі. Але ні, це не Єва. Переді мною міс Мадлен Кьорн власною персоною. Хвилину вона дивиться на мене нерухомим поглядом. Потім я помічаю, що ридання беззвучно стрясає її тіло.
— Майк!.. Майк!.. І ти… І ти теж…
І тут я зрозумів, які зміни сталися з моїм ротом: зникли чотири коронки, натомість відчувалися здорові, живі зуби. А гостя вже стоїть навколішки перед моїм диваном і хапає мене за руку. Годі, міс, я не той, за кого ви мене вважаєте. Та й чи людина я? Так тільки — свербляча цятка в просторі. І я сухо відштовхнув її:
— Ви помилилися, міс. Майкл Бінгоу виїхав учора ввечері…
Євген Загданський
Украли новорічну ніч
В кают-компанії трансгалактичного лайнера «Супер-Агата» зібралося вишукане товариство.
Чоловіки випромінювали ерудицію, а жінки — чарівливість. Усе довкола сяяло, блищало, іскрилося… Строгі костюми мужчин цілком пасували до фантастичних убрань жінок. Новорічний стіл було накрито скатеркою-самобранкою. Стиха лунала стереофонічна музика.
Стрілки величезного старовинного годинника наближалися до полуночі…
Аж раптом залунали чиїсь кроки. Безгучно заграли клавіші паркету. Щось клацнуло… і годинник розтанув у просторі. А за ілюмінаторами вникла ніч. Стало видно, як удень!
До каюти примчав переляканий капітан і схвильовано гукнув:
— Панове, прошу зберігати спокій і тишу. Украли ніч… Хтось поцупив новорічну ніч…
Він трохи помовчав, зловтішаючись з переляку цих сухопутних салаг, потім продовжував;
— На борту нашого лайнера цілком випадково перебувають славетні детективи… Я сподіваюсь на їхню допомогу…
Всі пасажири повернули голови на дев’яносто градусів. Там, у барі, містер Холмс та доктор Ватсон мрійливо слухали музику і попивали каву.
Відчувши на собі всезагальну увагу, Шерлок Холмс кинув колючий погляд за борт.
— Украли новорічну ніч… — замислено, ніби сам до себе, мовив знаменитий сищик.
— Так, дорогий Холмсе, усі сподівання покладено тільки на вас. Опрацьований вами новий симультантний метод…
— Боюсь, що тут ідеться про цілу зграю… Чи не було серед викрадачів людини з татуїровкою на грудях — «Наполеон п’є кухоль пива»?.. Я так і думав… Цього не могли зробити навіть люди професора Моріарті, його методи завжди були провінційні.
— Якщо я правильно засвоїв ваші уроки, дорогий Холмсе, нам слід було б оглянути ближче місце події…
— Бр-р… Любий Ватсоне, це надто просто!
— То, може, слід скерувати вашу думку в інший напрямок? Кому могла знадобитися новорічна ніч? Навіщо було її викрадати?
— Гм… Любий Ватсоне, ланцюжки причин і наслідків… Це пасувало б у дев’ятнадцятому столітті… Тепер злочинець спочатку чинить злочин, а потім обмірковує, навіщо він це зробив. Темпи нашого століття, не всі встигають робити свою справу послідовно.
— Я не знаю, що й думати, дорогий Холмсе!