— Перше, що ми можемо визначити — на такий злочин здатна лише людина з неабиякою силою уяви… Ви стежите за моєю думкою?
— Ще б пак! Я — сама увага.
— Отже, друге. Ви пам’ятаєте — «Украли трамвай», «Украли бомбу», «Викрали посла», «Вкрали Гольфстрім»… Екстраполюємо ситуацію… Новорічну ніч могли викрасти… Станіслав Лем? Ні, одинакові це над силу!.. Брати Стругацькі? Дещо вірогідніше, але ж… О, та це ж зробили прихідці з космосу, представники інопланетних цивілізацій!
— Це — геніально, мій дорогий Холмсе!
— За мною, докторе Ватсон! До Олександра Казанцева! Це він спілкується з ними… До вечора ми знайдемо цю ніч, хай не буду я Шерлоком Холмсом!
Доктор Ватсон і Шерлок Холмс прожогом кинулися з кают-компанії і спустилися трапом у шлюпку.
В цю мить голови всіх присутніх пасажирів повернулися ще на дев’яносто градусів і подивилися на Еркюля Пуаро, який шанобливо прощався з Агатою Крісті. Великий детектив просив свого автора не хвилюватися. Пообіцяв особисто взятися за цю загадкову історію.
«Украли новорічну ніч… — подумав він, сідаючи ближче до вогню. — Дивно! А втім… Якщо трактувати ніч як час, що завжди лишається при тобі… „Шерше ля фам“ — „Шукайте жінку!“ — як кажуть французи? Ні, це надто просто. До того ж, яка жінка наважиться викрасти ніч і настроїти проти себе юнаків і дівчат?.. Версія відпадає».
«Звісно, вона могла знадобитися художникам, — міркував собі Пуаро. — Вони могли розцупити її на свої полотна… Імпресіоністи — разом з настроєм — цілком і повністю, а пуантелісти — по дрібочці, по крапочці. Ота їхня хитромудра манера малювати крапками до добра не доведе, бо ж загальновідомо, що за крапками в кінці речення криється більше, аніж у цілому рядку. Втім, зараз цей стиль не модний… Абстракціоністи? Прихильники поп-арту? Але ж і для тих, і для тих ніч — щось занадто реальне. Отже, версія відпадає».
«Стривай, але ж ніч — це насамперед час! Хто вигадав усі оті фокуси-мокуси з часом? Альберт Ейнштейн? Нільс Бор? Кривизна простору. Дискретність часу… Тут щось накльовується. Дискретність — вона ж себто і відсутність безперервності… Ніч зникла в проміжку між вечором і ранком… Гм, так… Час можна перетворити на енергію, енергію — на матерію… А матерію можна поцупити…»
— Еврика! — вигукнув Пуаро. — Побіжу до мадам Крісті. Це фізики жартують! Але ж усі фізики — джентльмени і вміють цінувати час і повернуть ніч туди, де взяли!
Славетний сищик Еркюль Пуаро дременув на розшуки Агати Крісті.
І знову голови присутніх обернулися на дев’яносто градусів: дивилися на комісара Мегре.
— Вся надія на вас, дорогий Мегре, — сказав йому Жорж Сіменон. — Якщо не ви, то хто ж?!. Новорічна ніч — це російська ялинка, французьке шампанське…
Мегре припалив люльку. Кільця диму повільно спливали під стелю, вимальовуючи на ній космічні краєвиди. Думка Мегре сновигала в його мозку, як тигр у клітці.
«Що це — змова? Підступи Коза Ностра? Мафія? Витівки гангстерських синдикатів?.. Куди злочинці могли заховати новорічну ніч? Адже це не голка в скирті сіна!.. Може, замислили якусь величезну валютно-експортну авантюру? „Злочин століття“ — тут викрали новорічну ніч, а над Ріо-де-Жанейро вона буде подвійної тривалості?.. За нинішнього економічного стану не минути… Так, на кін поставлено дуже багато! Якби пощастило знайти цю ніч — ото був би сюжет для пана Сіменона!.. Якби пощастило…»
У Мегре аж в очах потемніло. Зовсім потемніло, наче вночі. Зате в свідомості зблиснув промінець надії.
— Я натрапив на слід, — сказав Мегре. — Мені в очах потемніло… Кумекаєте?.. А якщо й інші наслідуватимуть мій приклад?.. Ми знайдемо ніч і повісимо її на гвіздочок, там, де вона й була! Зараз і перевірю!
Мегре зник за дверима.
Пасажири вже неспроможні були здійснювати обертальний рух голів, отож більшість з них обмежилася тим, що ще на дев’яносто градусів повернула очі. У північно-західному кутку кают-компанії в м’якому кріслі чи то сидів, чи то лежав славетний Шарль Огюст Дюпен. Це його разом з Едгаром По цілком заслужено вважають засновниками детективного жанру. Викрадення новорічної ночі Шарль Огюст Дюпен сприйняв як особисту образу. Всі знали про маленьку слабкість цієї великої людини: він любив ніч. Він був закоханий у цю темнолику богиню. Це він, Дюпен, з першими променями сонця зачиняв віконниці, запалював світильники… Він умів штучно подовжити невимовну чарівливість ночі… А тут з-під самісінького його носа поцупили ніч! Та ще яку ніч!
Його блискучий аналітичний розум, його фантастичні здібності, всі грані його неабиякого таланту напружилися… Шарль Огюст Дюпен зосередився. Його крісло завібрувало від напруги… Вібрація охопила кают-компанію, салони, машинні відсіки. Вібрував увесь лайнер. Напруженість наростала…
— Я повинен знайти цю ніч! — закричав високим фальцетом Дюпен. — І це ясно, як божий день!
У цей час знову прогриміли чиїсь кроки. Двері кают-компанії відчинилися. Зайшов майор Пронін, тримаючи в руці свій знаменитий ліхтарик.
— Я поверну вам ніч, — тихо сказав майор Пронін і вимкнув ліхтарик.
Знову щось клацнуло. Годинник виплив з небуття. Почувся дзенькіт кришталю.
— З Новим роком! — одностайно вигукнули всі славетні сищики.
Білосніжний лайнер, розтинаючи своїм детективним носом хвилі літературного та кінематографічного океанів, повним ходом ішов у новий рік.
Леонід Сапожников
Окремий випадок
Звістка про те, що останній екзамен прийматиме сам Професор, не викликала в студентів захоплення.
Всі давно звикли до «старого Іпсі» — електронного екзаменатора «Іпсилон-77». Він, хоча й віддавав перевагу радіоаматорам, ніколи не був свинею і друкував незадовільний бал тільки в найостаннішому випадку, тим часом як Професор діяв за принципом: «На п’ять знає лише кібернетична машина, на чотири — я, професор Кувиркот, а от чи знаєте ви, юначе, на трійку — це ще треба довести».
Щодо мене, то я побоювався Професора. По-перше, тоді я ще не був обізнаний з подробицями його грізної слави. По-друге, в Протонському університеті, де я навчався перед тим, мені доводилося мати справу з удосконаленою моделлю «Іпсилон-90», у порівнянні з якою найбільш кровожерливий екзаменатор здавався милим великоднім дідусем.
Та мені пощастило. Теорему Колмоградського, названу в білеті, я міг довести не одним способом, а трьома. На друге питання — про ефект Шеррі-Бренді — я не мав такої блискучої відповіді, але я аж захлинався від захоплення темою, чим і викликав на суворому обличчі Професора щось схоже на посмішку.
Щасливо подолавши закон Шрамма, я відчув себе у безпеці. Можна було схаменутися, та я пригадав золоте студентське правило: «Говори, поки говориться», тому вів далі:
— Цікаво розглянути окремий випадок, який виникає при омега, що дорівнює…
— Негідник! — бухнув, наче з мисливської гвинтівки, Професор. Його обличчя, перед тим червоне від задоволення, на мить побіліло й тут же почервоніло знову — цього разу від гніву.
— Негідник! — вистрелив він з другого ствола і вийшов, перекинувши крісло.
Я навіщось дописав формулу до кінця і повільно встав. Колеги щільно обступили мене — так обступають людину, що потрапила під омнібус.
— І надало ж тобі, хлопче, влучити старому в найдошкульніше місце! Невже ти забув цю історію?
Однієї спекотливої літньої суботи третьої третини XX століття тижневик «Ревма ревю» розкуповували, як морозиво. Причиною такого підвищеного попиту було не сенсаційне оповідання І. Д. Йота «Летючий сервіз» і не репортаж про сьому весільну подорож виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Сіндбад-мореплавець». Увагу читачів привернуло оголошення, надруковане дюймовими літерами просто на обкладинці: