Він вдарив себе кулаком у груди. Перетинчаста лапа ляснула по лусочках.
— Ми мисливці-професіонали! Не для пустощів, для прожиття добуваємо харчі тяжкою і небезпечною працею. Та невже ж не допоможемо один одному! Ось зараз, приміром, інсектонам не дає спокою динокан. Страшне чудовисько! Багато хто пробував уполювати його, та мало хто повернувся.
— То чого ж ми сидимо? — сказав Савелій і підвівся. — Де цей динокан? — спитав він суворо. — У мене на ногах драконяча шкіра вже потерлася. Час міняти!
— Зараз, гомо, зараз, — відповів ящір з готовністю. — Ми так і знали, що ти згодишся допомогти нещасним інсектам. Все ж таки ти сам ссавець, зрозумієш звички чудовиська.
— Маріє!!! — гарикнув Савелій.
З двору долинуло сердите:
— Чого тобі?
— Збери в дорогу!
Він підбадьорливо поплескав ящера по пластинчастій спині і зняв з стіни двостволку.
— У мене, хлопче, це швидко робиться. Підсумок повний, патронташ набив, рушниця завжди справна. Можу вночі скочити з ліжка й погнатися за зубряком.
До кімнати, спідлоба позираючи на ящера, зайшла Савелієва дружина. В руках вона тримала вигорілий на сонці рюкзак.
— Повний порядок? — спитав Савелій.
— Так, — відповіла вона обурено. — Все поклала. У газету загорнула курку і п’ять бутербродів з домашньою ковбасою.
— Ет, — сказав Савелій незадоволено, — замучиш ти мене домашньою ковбасою. Ну гаразд, ми пішли. Зроблю справу, повернуся.
Вони вийшли за околицю, заглибились у гай, де стояв пошарпаний двомісний космоліт з яскравим написом на боці — «Інспекція ГАМ».
Сідаючи до космольота, ящір зауважив:
— Жінка в тебе, гомо, хороша. Тільки сердита чогось. Не любить нас, плазунів?
— Та ні, — сказав Савелій, — на особистість вона не звертає уваги. Для неї головне — душа. Просто не любить, коли йду на полювання. Хоче, щоб став садівником або ж городником. Тьху!
— У мене те ж саме, — зітхнув ящір. — Справжня хатня війна. Та щоб ми, шляхетні мисливці, у городі копирсалися!
Він сердито насунув на кабіну ковпак і ривком підняв машину в повітря.
Зустрічали їх дві товсті, завбільшки з індика білувато-рожеві істоти. В обох голови були круглі, як повітряні кулі, а величезні очі займали половину обличчя. Над лисими маківками коливалися гнучкі вусики.
— Ось, — промовив бадьоро ящір. — Привіз землянина. Безстрашний мисливець-професіонал. Знищити вашого динокана йому все одно, що чхнути. Ах, ви не чхаєте! Ну все одно, прошу любити й поважати, а я відчалюю. Бувайте здорові!
Він повернувся до Савелія.
— Я полечу в ГАМ передати про вашу згоду. Повернуся години через три. Може, стану в пригоді.
Він крутонув кермо, опустив лапу па педаль. Космоліт підплигнув і розтанув у незвично зеленому небі.
Інсекти покірливо дивилися на Савелія. Один спитав боязко:
— Ви й справді захищатимете кас, мирних хліборобів?
— Звісно, — відповів твердо Савелій, — показуйте звіра!
— Ходімо, — сказав один інсект тоненьким голосом.
Вони пішли через село. Савелій обережно обминав хлопчаків, які борсалися у придорожній пилюці, статечно вітався з старими, що грілися проти сонця, сидячи на призьбі.
Потім вони перейшли по хиткому містку швидкий струмок і подалися до гір, що виднілися вдалині.
Місцевість була якась дивна. Трава жовта, мов глина, а глина зелена, як трава. Небо не синє, а зелене, і сонце ніби не сонце, а величезний місяць в третину неба.
«Дарма, — казав собі Савелій, крокуючи за інсектом, — у нас є землі, де півроку — день, півроку — ніч. Оце чудо, так чудо. Або взяти Африку, де водяться слони. А є ще країни, де ростуть пухирі з колючками. Кактусами звуться…»
Замислившись, він мало не наштовхнувся на провідника. Той дуже повільно перебирав лапками, вони в нього підкошувалися. Гладеньке пружне тіло зіщулилось, обвисло. І весь він став маленький і дуже нещасливий.
— Що з тобою, друже? — спитав Савелій занепокоєно.
— Ні-ч-чого, — відповів інсект ледь чутно, — все… нормально. Просто сонце зайшло…
Савелій здивовано глянув угору. Велика кошлата хмара наповзла на місцеве світило. Рухалася вона досить швидко, і хвилин через десять сонце знову засяяло на зеленому небі.
Інсект одразу пожвавішав. Його тіло роздулося і зробилося пружним, лапи замиготіли частіше.
— Дивний ти, друже, — мовив Савелій. — Під сонцем роздуваєшся, у затінку зіщулюєшся. Мабуть, ти комаха!
— Авжеж, — сумно відповів інсект. — Ти, гомо, ссавець, тобі добре. Від температури повітря не залежиш, сам собі робиш температуру. Адже в тебе вона постійна, так?
— Ще б пак, — відповів Савелій. — Коли завгодно — вдень і вночі, взимку і влітку.
— Ну от, — мовив сумно інсект, — а мені на сонці жарко, а в затінку холодно. Восени ми взагалі завмираємо.
— Як мухи? — поцікавився Савелій.
— Скоріш, як бабки, — відповів інсект. На дивному безгубому обличчі промайнула сумна посмішка. — Нашу планету населяють риби, комахи й плазуни. Життя взимку завмирає. Один динокан лютує.
— Що ж то за звір такий?
— Чудовисько. Такий, як і ти, ссавець. Йому байдуже, яка погода. Взимку він розриває наші нори і поїдає нас…
Інсект схлипнув.
— …нас, наших жінок і діточок малих.
— Ось ми його! — погрозив Савелій.
— Це ж тільки уявити собі, — сказав інсект, — не завмирає навіть узимку.
— Ну й що? — буркнув Савелій. — Яке диво! Я теж не завмираю. Взимку в нас життя вирує, як і влітку.
Цього разу інсект зіщулився з переляку. Він мимоволі прискорив ходу, озираючись на грізного землянина.
Савелій тільки посміхнувся. Невдовзі вони наблизилися до підніжжя гори. Інсект нерішуче зупинився і мовив:
— Ось тут динокан завжди спускається з гір… Можна мені піти?
— Іди, — дозволив Савелій великодушно.
Він поклав рюкзак і сів на великий камінь. Інсект нерішуче топтався поруч.
— Ви навіть не спитали, який він… — промимрив несміливо, — я можу розповісти, якщо хочете…
— Не треба, — перепинив Савелій добродушно. — Я знаю. Ростом мені по груди, молодий, сильний, линяє, худий, швидко бігає, добре плигає, має добрий зір і чудовий слух, кігтів не ховає…
— Досить! — скрикнув вражений інсект. — Я й половини цього не знаю. Хто вам розповів такі подробиці?
Савелій мовчки показав на ледь помітний слід у вологій траві.
— І ви з одного відбитку… — прошепотів приголомшений інсект.
— Авжеж! — відповів Савелій поблажливо. — Та справжній слідопит за однією волосинкою визначить стать, вік, зріст, силу, здоров’я, ситий чи голодний, місцевий чи захожий…
— Досить! — замахав лапками інсект. — Адже я не слідопит і ніколи не засвою мисливську мудрість. Я лише городник.
Він злякано відсахнувся, а потім побіг, весь час оглядаючись на страшного ссавця, який збирався захистити їх від другого страшного ссавця.
Савелій поклав рушницю поруч, розв’язав рюкзак і дістав зо два шматки хліба з домашньою ковбасою. Він устиг добряче попоїсти, перш ніж мисливський інстинкт підказав: час.
Так само неквапливо запхнув залишки харчів у рюкзак, узяв рушницю, звів курки.
Схилом гори ніби котилася важка каменюка. Від ударів здригалися дерева, ламалися крихкі стебла хвощів та королівських папоротей. Навсібіч розлягався тріск, скрегіт, приглушене ревіння.
Раптом із заростей кроків за двадцять од Савелія вискочив величезний звір. На зріст він був з теля, тільки лапи свідчили, що то хижак.
Шерсть на ньому звисала клаптями, з роззявленої пащі стирчали страшні ікла. Налиті кров’ю очі горіли.
Побачивши людину, звір зробив два стрибки і кроків за десять зупинився. Проте гадана жертва не кинулася навтьоки.
— Лишенько, — мовив Савелій скрушно, — до чого худобу довели! Запаршивіла, охляла, ребра стирчать…
Він витяг з рюкзака бутерброд з домашньою ковбасою і кинув. Динокан спіймав на льоту, грізно клацнув щелепами.
— Ну як? — спитав Савелій.
Динокан опустив хвіст на траву.
— Ото ж бо, — відповів Савелій задоволено. — Справжньої їжі ти, брате, не їв. Лови ще!