З цими словами Азбест Іванович негайно покинув бойовище, задоволений тим, що взяв реванш.
Осоловілий від ста грамів кефіру, Петрик лежав у своєму ліжечку з пустушкою в роті.
— Кай-кай-кай, — пролопотів він, побачивши батька, й той мимохіть стримався, щоб не зазирнути до «марсіанського» словника.
Наступного дня інженер Муха зустрів у коридорі обчислювального центру Марата Запалкова (екскурсоводи досить часто показують те місце, де вони стояли, прихилившись до стіни).
— Розумієш, — скаржився Муха, — Жюль Верн у мене росте! Айзек Азімов! Я в його віці був людиною — грав у футбола, по деревах лазив.
І він, трохи соромлячись, виклав приятелеві Славкову «гіпотенузу».
— Гм, — мовив Марат Запалков і замислено випнув нижню губу. — Щось у цьому є. Якесь раціональне зерно, я б сказав.
Муха отетерів.
— Знущаєшся?
— Візьмемо за аксіому, що в мізках малюка немає ніяких думок, порожнеча, — незворушно вів далі Запалков. — Але ж природа, як відомо, не терпить порожнечі. І ось, уяви, якась неземна цивілізація знайшла спосіб заповнити цей мозок своєю інформацією. Точніше, вона використовує твого Петрика — який через щасливу випадковість настроєний на її хвилю — як приймач, щоб налагодити з ним інтелектуальний контакт.
— А мене чому не використовують як приймач?
— По-перше, хоч ти й Петриків батько, твій мозок може бути настроєний на іншу хвилю. Та головна перешкода полягає в тому, що ти мислиш. А будь-яка думка, навіть дріб’язкова, вже перешкода на шляху сигналів з космосу. Який сенс посилати інформацію через усю Галактику, щоб вона вщент розлетілася у твоїй голові об якесь «Не забути б зайти на молочну кухню…» Ні, ці хлопці з далекого сузір’я не такі дурні!
Тут хтось гукнув: «Марате, до телефону!» — і Запалков зник.
Що примусило Азбеста Івановича, людину твердих переконань, прислухатися до псевдонаукового й безвідповідального патякання Запалкова? Чому він не розсміявся й не викинув геть з голови ці небезпечні балачки? «Лихий поплутав», — казали в таких випадках наші предки. Оскільки ми твердо знаємо, що ніякого лихого нема, то поведінка інженера Мухи для нас зовсім загадкова.
А повівся він таким чином: записав Петрика на магнітну стрічку, розжився десь програмою «Суперлінгвіст» і після роботи, коли співробітники розійшлися, запропонував комп’ютеру проаналізувати записане.
«Чим я ризикую? — виправдовувався він сам перед собою, поки машина переварювала денну порцію вигуків дитини. — Ну, вирішить комп’ютер, що я збожеволів. Так він же про це нікому не скаже…»
Пролунав сухий металевий тріск: друкуючий пристрій видав діагноз. Муха прочитав і схопився за серце:
В ІНФОРМАЦІЇ Є СМИСЛ. МОЖУ РОЗПОЧАТИ ПЕРЕКЛАД.
За чверть години Азбест Іванович твердо знав, що земна наука ще ходить у коротеньких штанцях. По дорозі додому він гарячково притиснув до живота портфель з свинячої шкіри, де були заховані деякі досягнення наукової і технічної думки в сузір’ї Бика.
— Що з тобою, ти нездужаєш? — злякано спитала дружина. — І де твої рукавиці?
— До біса рукавиці! Тепер ми керуватимемо погодою. Цілий рік — літо, — хрипко заявив Муха, опускаючись у крісло.
— Дай годинник, я порахую твій пульс!
— До біса пульс! Наша земна система відліку часу нікуди не годиться!
Жінка дивилася на нього з жахом, Славко — із захватом. У сусідній кімнаті Петрик спросоння бурмотів секрети керування гравітацією.
Тієї ночі Азбест Іванович, незважаючи на снотворне, так і не заснув. Він уявляв, як завтра подзвонить до президента Академії наук і скаже: «Мені пощастило одержати від наших братів по розуму надзвичайно цінну інформацію. Хочу передати вам її якомога швидше». По нього негайно пришлють машину (чорну, елегантну), запобігливий юнак поштиво відчинить дверцята…
— Назвіть, вельмишановний Азбесте Івановичу, яке завгодно ваше бажання, — скаже президент. — Ваш безприкладний науковий подвиг дає вам на це право.
А Муха, звичайно, відповість:
— У мене бажання — щоб одержані мною відомості сприяли швидшому розвиткові нашої науки і техніки.
Тут його кудись понесуть на руках, гряне музика… Але чиє це обличчя промайнуло в натовпі? Хто кривою посмішкою псує святкову картину?
— Злодій, самозванець! — кричать прискалені очі Запалкова. — Це мене зараз повинні підкидати й фотографувати!
Муха раптом відчув під собою порожнечу.
— Але ж контакт з Биком встановив я!
— Ти був сліпим знаряддям — майже як Петрик. Вся заслуга належить мені й твоєму Славкові!
Муха застогнав, натяг на обличчя ковдру і так довго пролежав не ворушачись. Запалков не повинен довідатися про Контакт, отже, ніхто, жодна душа не повинна про це знати! Він крадькома встав, увімкнув настільну лампу, дістав з портфеля дорогоцінний переклад і твердою рукою написав на чистому аркуші паперу:
До ранку він украв у братів по розуму ще кілька ідей: здійснив на трьох сторінках, сам про те не підозрюючи, поворот у теорії відносності і склав хитромудру заявку на двигун, паливом якому служить вода. Все це він запечатав у конверт, на якому ретельно, великими літерами вивів адресу Академії.
Дружина була вражена переміною у поведінці чоловіка: якщо раніше він ставився до Петрика порівняно спокійно, то тепер клопотався біля нього мало не весь свій вільний час, годував з пляшечки, міняв мокрі пелюшки, щохвилини записував на магнітофон.
— Це ж згадка на все життя! — казав він дружині. — Колись послухаємо, що він лопотав, на його ж весіллі…
Жінка сяяла. Розквітнув і Славко, якому батько оголосив амністію і повернув конфісковані книжки. Це був найщасливіший період у житті родини. Та тривав він недовго.
Якось по Азбеста Івановича приїхала «Волга» (чорна, елегантна) і одвезла його до науково-дослідного інституту з сухуватою, але романтичною назвою. Директор — літній, доброзичливий чоловік — зустрів гостя міцним потиском руки і представив йому двох своїх учнів (обидва — академіки). На столі в директора Муха помітив свої рукописи; поля були поцятковані численними знаками оклику.
Кілька хвилин тривала вступна бесіда, директор цікавився, ким працює Муха («інженером обчислювального центру»), відколи став по-серйозному займатися наукою («з шкільної лави»), чому досі не давав про себе знати («вважав свої роботи недостатньо зрілими»).
— А ми тут гадали, — сказав директор, — що в науці часи геніальних одинаків давно минулися…
Від слова «геніальний» у Мухи перехопило подих. Чи багатьом щастило почути про себе таке, та ще з вуст ученого з світовим ім’ям?
— Як ви дивитесь, колего, на роботу в нашому інституті? Для початку ми вирішили запропонувати вам лабораторію.
Муха, як тоді, вночі, відчув, що втрачає опору. Ще не пізно встати й крикнути: «Не треба! Ніякий я не геній, не вчений, я пересічний інженер!»
— Крім того, ми будемо клопотатися про присвоєння вам ученого ступеня без захисту дисертації.
— Згоден, — глухо вимовив Муха.
…На старій роботі Азбеста Івановича проводжали з тортом і шампанським.
— Погано ми знаємо свої кадри, — привселюдно каявся начальник. — Завжди шукаємо спеціалістів на стороні, а власних талантів не помічаємо.
Після начальника слово взяв Запалков.
— Та-ак, друже, — мовив він співучим голосом, — не сподівалися ми, що ти в нас такий! Що ж, бажаємо тобі в новій царині досягти космічних висот.
На обличчі Запалкова, як завжди, не можна було щось прочитати, але слово «космічний» прозвучало для Мухи як лиховісний натяк.
— Що сталося, Азику? — тихо спитала за вечерею дружина, коли Азбест Іванович, намагаючись наколоти на виделку сардельку, промахнувся тричі підряд. О, як Мусі хотілося розповісти їй про все! Але хіба він міг ризикувати?..
Через якийсь час він одержав запрошення в Монреаль на всесвітній конгрес з питань теорії відносності.
— Розгорніть свої тези на півторагодинну відповідь, — сказав директор. — Інтерес до вашого виступу такий великий, що оргкомітет надає вам потрійну норму часу.