Я пив і не міг напитися. Але захоплюватися не можна: вода — ворог бігуна! Примусивши себе одійти від прозорої спокуси, я впав на траву, докраю знесилений.
Здалеку долинало розмірене тупотіння. Воно посилювалося, ставало дедалі гучнішим… Ну, от і все! Відпочинок закінчено — пора! «Сто чортів, коли ж це скінчиться?!»
З кожним днем наша трійця робилася нахабнішою. Нема того, щоб подякувати за допомогу, — то те їм не так, то інше.
— Васю, ну що ти притяг?! — стогнав Серьога. — Це ж рослина земного типу! І як тебе сюди пустили? Головою треба працювати, хлопче! Нам потрібне принципово нове…
Тутешнє життя, так би мовити, поділялося на дві групи. Багато що дуже скидалося на земні форми — не зовнішністю, а за своєю суттю, біологічною схемою. Але спробуй догодити цим вередунам, якщо ти і в збирачі подався лише з цікавості.
Несеш їм щось новеньке й боїшся, чи не здіймуть на глум? Питаєш запобігливо:
— Ну, як, хлопчики, годиться, га?
— Мура! — Це — вирок. Вважай, що тебе назвали телепнем, нездатним відрізнити їжака від жаби.
Усі ми, їхні безкорисливі помічники, потай мріяли знайти таке, щоб у них очі полізли не те, що на лоба, а на самісіньку потилицю. Та щоразу одержували в нагороду тільки поблажливі усмішки.
Ми втратили цю надію майже остаточно, коли Мала раптом натрапила на Яйце. Ефект був разючий! Забувши про транспортні надбання цивілізації, усі троє рвонули туди на своїх двох. До знахідки було далеченько, але вони примчали швидше за наш вертоліт.
Ми побачили дивовижну картину. В центрі невеличкої улоговини лежало щось сліпучо-яскраве, барвисте. А навколо в дикунському танку вихилялися три постаті. Все зрозуміло: знахідка Малої відібрала в них розум!
Жарти жартами, але й справді: підстава для тріумфу була. Яйце мало дивне забарвлення. Соковиті, чисті тони перебігали по ньому смугами, плямами, зигзагами. Форма його була цілком земна, але розміри… З такого Яйця міг би вилупитися жираф!
Коли до наших біологів повернулася мова, вони, як завжди, засперечалися. Доводили щось гаряче й запекло, але чомусь пошепки. Нарешті, мабуть, порозумілися. Іван видерся на камінь, став у позу древнього пророка.
— Це справді яйце! — почав він спроквола. — Але чиє воно?.. Є два варіанти, — або — або! Спираючись на наші дослідження, можна припустити, що там буде або птах, або ящір, до того ж земного типу. Закон природи!.. Тому слід сподіватися — незвичайними будуть тільки розміри істоти. Одначе… — він зробив ефектну паузу. — Одначе є реальний шанс познайомитися з цим звірятком особисто. За всіма ознаками, воно має з’явитися на світ божий через два-три дні!
«Гм-гм… Не знаю, як кому, а мені чомусь більше подобаються птахи, ніж ящери… А втім — побачимо».
— Краще за все, — пророкував Іван, — влаштувати тут чергування. Цілодобове. І неодмінно з кінокамерою!..
Дні тяглися за днями, а наше «звірятко» й не думало вилуплюватися. Кожен з нас встиг побувати на вахті разів зо п’ять — і все даремно. А на трійцю сумно дивитися: по тричі на день вони з глибокодумними пиками вистукували, обмацували та вислуховували райдужне Яйце, втішаючи один одного тим, що «вже скоро».
На своє шосте чергування я йшов без будь-якого захоплення. Мені вже давно кортіло поглузувати з цієї химерної витівки. Однак я мовчав — хлопці й без того нудили світом.
Ніч була тепла, і я любенько влаштувався на траві, просто неба. Тихо шелестіло листя, десь далеко цвірінькала якась «форма життя». Дзюрчання струмка навіювало приємну дрімоту. Згадалося дитинство, ловля риби на березі річки…
Я прокинувся від пострілу. Щось боляче вдарило в груди. «Рація!» — майнуло у мене в голові. Я намацав скриньку блок-інфора. Так і є: від нього залишилася тільки назва.
У темряві пролунав гучний тріск. Я присвітив ліхтариком і отетерів: біля вершини Яйця чорніла дірка, з якої тягло густим смородом. «А яєчко, виявляється, — тухле!» — додумалося мені. Раптом у ньому щось гучно забулькотіло; я підстрибнув, щоб зазирнути в дірку, і злякано відсахнувся: звідти мене вивчало величезне вологе око! Я кинувся по кіноапарат. «Де ж він? Здається, за цим каменем…» Взяти його я не встиг — позаду наче бомба вибухнула!
Коли я нарешті зважився підвести голову, Яйця вже не було. Його шкаралупина вкривала землю, а посеред цього барвистого килима, як жахлива мара, сиділо «пташенятко».
Воно було мокре й тремтіло — зовсім як звичайне курча, тільки зріст мало нівроку та очиці, мов кавуни!
Забувши про все, я розглядав цього симпатягу. На щастя, вітер віяв у протилежний бік, і моєму розчуленню не заважав надто своєрідний запах. Висихаючи, пташка набувала сили швидко, просто на очах ставала зграбнішою і жвавішою. Це було щось схоже на гібрид двох птахів — до речі, гібрид досить кумедний. Ноги та дзьоб, запозичені в страуса, були приліплені до совиного тіла. З поправкою на розміри, звичайно.
«Курча» поводилося пристойно, отож я вирішив трохи розім’ятися. З насолодою потягуючись, я з незалежним виглядом пройшовся перед його симпатичним дзьобиком.
Помітивши мене, пташенятко потяглося в мій бік з неприхованою цікавістю. Я відчув себе трохи непевно — людина я скромна, і збентежити мене дуже легко. До того ж, оцей дзьоб! А раптом пташаті спаде на думку покуштувати, який я на смак? Ні, мабуть, ліпше піти собі геть, подалі од гріха. Це було дуже хороше пташенятко, це було дуже товариське пташенятко!.. І воно вирішило скласти мені компанію. Я сприйняв його ідею без іскринки радості. Навпаки, саме зараз мені чомусь закортіло побути на самоті! Я рвонув щодуху — і воно рвонуло. Я натиснув як слід… І це викликало в нього спалах ентузіазму, який воно одразу ж висловило досить мелодійним клекотом.
Сили мої вичерпалися, кожен новий крок вимагав надзвичайного напруження. Незабаром дев’ята, наш марафон триває понад чотири години!.. Але ж о дев’ятій — зміна чергових, отже, допомога близько. Мене почнуть шукати. Та чи встигнуть?
Позаду трюхикало «пташенятко». Це був чудовий стимул! Як добре, що воно молоде і ще не набрало відповідної спортивної форми!
Щоб якось полегшити біг, я визначав собі лінію уявного фінішу, а потім відсував її далі й далі. Це трохи допомогло боротися з утомою. Та ось земля піді мною загойдалася, стала цапки. Намагаючись зберегти рівновагу, я широко розкинув руки… і провалився в безодню. «Що буде, те й буде!»
Отямився я від того, що в обличчя мені віяв потужний струмінь божественно прохолодного повітря. «Почалося марення, тут такого вітру не буває!» Та ось у мене відновився слух, і я почув гуркіт нашого вертольота. «Встигли!» Я заспокоївся; усвідомлення того, що я живий і що десь поряд наші хлопці, надало сил. Я розплющив очі…
— Усе гаразд! — почув я голос Сашка. Наді мною схилилися обличчя всіх наших.
— Ох і майстер ти давати дьору, старий! Ледве знайшли. З півсотні миль відмахав.
— До речі, — втрутився Митько, — твій друзяка теж тут. Спить. Ухекався, бідолаха.
Я аж підскочив від обурення:
— То це він — «бідолаха»?! Він, який переслідував мене цілий ранок?!
А вони регочуть, аж падають.
— Нема тут нічого смішного. Побували б ви на місці людини, яку хочуть зжерти. З кісточками. На сніданок.
Хлопці іржали, мов лошаки. Мала аж повискувала. Чого це вони?
— Подивився б ти, як він тебе «жер!» — витираючи сльози, мовив Серьога. — Летимо ми, тебе шукаємо. Та й бачимо таку мальовничу сценку: лежиш ти, мов спляча красуня, посеред галявинки, а біля тебе метушиться твій приятель. То мордочкою потреться, то дзьобиком посмикає… Ніжно-ніжно так! А нас до тебе — ані на крок. Ревнує!
— Тож якого він біса ганявся за мною? Може, йому клепки бракує? Чи перегрівся?
— Ну, друже, це ти даремно. Подумай краще: пташенятко — земного типу, і найпершим, кого воно побачило, був ти. Збагнув?
— А що саме треба збагнути?
— Ой лишенько з цими темними та малописьменними!.. Та воно ж тебе за рідну матінку вважає!.. Закон природи!