— Нехай Юра лягає, — сказала мама. — Хай поспить трохи, ще встигнемо втекти.
— Лягай, — наказав батько Юркові. — Опівночі вирушимо, буде безпечніше.
Юркові здалося, що він ніколи не пробував такого солодкого цукру. Одкусив половинку і сховав під подушку: хай лишиться й на дорогу. Юрко дрімає і з приємністю думає про те, що татко, нарешті, дома і скоро вони підуть до партизанів. Мама вмовляє татка:
— Відпочинь і ти, Толю. А я поки що приготую все. — Вона зітхнула — Ну, де його оце поневірятись у таку негоду?
Батько довго мовчить. Чути, як шумить за вікном вітер, як реве море; під теплою ковдрою Юркові так добре, і вже навіть думати не хочеться про те, що треба йти кудись у багнюку, у вітер і ніч.
Прокинувся Юрко від лементу, який долинав з вулиці. Чути було гудіння машин, рев худоби, але все це покривалося гортанними роздратованими покриками.
— Толю, німці! — зойкнула мати.
Батько зіскочив з ліжка, миттю одягнувся.
— Виглянь, — сказав він матері і дзенькнув автоматом.
Мати нишпорила у пітьмі і ніяк не могла відшукати клямку.
— Спокійно, Ксеню, — по голосу чути було, що батько теж хвилюється.
Юрко, звівшись на лікоть, дивився у темряву, вслухався.
У розчинені двері війнув вітер, запахло розмерзлою землею, талим снігом. Виразно, наче біля самого порога, заревло море і знову стихло — мабуть, мати зачинила двері.
— Ну, що там?
— Боже мій, повне село німців! — простогнала мама, увійшовши до хати. — Що ж тепер буде?
— Вони зупиняються по дворах?
— Ні, йдуть вулицею.
— Ага, — задумано сказав татко, хвилину помовчав, і Юрко уявив собі, як він покусує губу. — Ану… Я зараз дізнаюсь, чи можна пройти городами, а ви збирайтесь швидше.
Батько вийшов. Ледве чутно прогупали кроки, і лемент з вулиці знову підійшов під самі вікна. Юрко чув, як мама опустилась на лаву й зітхнула. Вони сиділи у пітьмі й мовчали.
Минуло кілька, хвилин у гнітючій мовчанці, в цілковитій темряві, і Юрко вже хотів гукнути матір, щоб пересвідчитись, що вона є тут, що вона не пішла разом з батьком, як раптом мамині платки на вікнах просвітилися і немов попливли кудись ліворуч, наче хата раптом почала падати набік.
— Ракета! — вигукнула мама і підняла краєчок платка. В кімнаті одразу стало видно, як у сонячний день, і Юрко, плигнувши з ліжка, припав і собі до вікна. Голубувата ракета стрімко падала на низенькі хати, які в її холодному сяйві чомусь нагадали Юркові переляканих посмітюх, що присіли в кущах. Кущами здавались дерева. Навіть велетенський осокір, на якому Юрко з товаришами дер воронячі гнізда, і той здавався зараз малим.
Ще не встигла ракета долетіти до землі, як з подувом вітру долинуло зле й коротке, як гавкання:
— Хальт![1]
За тим на село, на всю землю одразу ж впала страшна пітьма і сухо тріснув одинокий постріл. У відповідь заспішили, застрочили автомати.
— Що це? — весело спитав Юрко.
— Боже мій, — простогнала мама. — Це вони в нього стріляють. — Вона опустилась на лаву, вронила голову на руки і зайшлася плачем. В небо знову злетіло кілька ракет, і знову заспішили кудись автоматні черги. Юрко відчув, що зараз і сам розплачеться. Піднявши кінець хустки, він вдивлявся в темряву. Під самі шибки, здається, хтось приставив глуху стіну, в якій під вікном Юрко згодом розглядів кущі смородини. Розглядів тому, що вони билися й тріпотіли на вітрі.
Повз кущі прослизнула тінь, ще темніша від них. Рипнули сінешні двері.
— Ксеню, зачини, — покликав батько. Сам він пішов на другу половину, де лежала солома.
«Мабуть, ховає автомат», подумав Юрко і пішов навпомацки до дверей. Батько, повертаючись, налетів на нього, мало не збив з ніг і, схаменувшись, швидко сказав:
— Лягай, Юрко, і ти, Ксеню, лягай. Вони можуть прийти зараз, так ми всі спимо, ясно?
Батько в одну хвилину роззувся, роздягнувся і ліг до Юрка, а згодом лягла й мама.
— Спізнились ми, Ксеню, — зітхнув батько. — Село вже оточено. Напоровся я на засідку. Здається, поранив одного.
— Боже мій… Вони ж знайдуть тебе!..
— Не знайдуть. Я кинувся був чагарником від села, але назустріч, чую, біжать ще. Тоді я під кущ. Ті, що доганяли, пробігли повз мене, а я назад. Ну, доки вони ракети кидали та чагарник розстрілювали, я вже був далеко.
— Ніхто не бачив тебе?
— Здається, ніхто…
— Але ж тепер побачать.